- То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? - приступала Зося ближче.
- Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! - обізвавсь Лемішка. - Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! - кахикав Лемішка.
- Я пані! - промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. - Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.
- Будемо за те повік бога дякувати! - сказав Лемішка, поглянувши на образи. - Де ж пак, таке щастя?
- То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? - кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.
- Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, - навчав Лемішка. - А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!
- І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?
- Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.
- Якиме! Якиме! ходи сюди! - зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.
Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.
- Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.
Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.
- Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!
- Бог зна що видумуєш ти, Зосю! - промовив сердито Яким, - це ти, певно, жартуєш.
- Квартиру давай! - закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.
Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…
- Ой, боже мій, боже мій! - зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. - Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!
- Схаменись! Який там ворог тебе б'є! - крикнув Яким з ліжка.
Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.
- Жінка твоя зґедзкалась; вже геть-то опришкувата вдалась! - промовив старий батько через поріг і пішов до пекарні.
Зося хлипала, аж стогнала. Якимові стало жаль її. Він почав прискати на неї водою, обмочував їй виски, лоб, втихомирював.
- Йди шукай зараз квартири, бо я тут загину, занапащусь, вмру до завтрього!
- Годі, Зосю! Годі плакати! Не муч мене, бога ради! Піду зараз квартиру знайду, тільки перестань.
Яким ухопив шапку і вибіг з хати.
- Найми вже їй там на кільки тижнів квартиру, - сказав йому на вухо батько. - Нехай спробує жити за свої гроші й покуштує свого хліба: нехай спокутує свою опришкуватість та непомирливість.
Невеличка квартира була найнята того ж вечора в одному жидівському домові, навіть на першій вулиці в місті. На другий-таки день Зося з Якимом перебрались на нову квартиру, найняли свою наймичку, а мати, потай од Лемішки, дала їм куховарське знаряддя і трохи столового посуду, бо Зося од свого батька не привезла-таки нічогісінько.
Нова квартира була багато поганша, ніж батьківська кімната, нова, світла, простірна, з світлими вікнами в зелений сад.
З невеличкої світлиці з погнутим помостом двоє вікон виходило на вулицю, а малесенька кімнатка і пекарня були од поганого, жидівського двору. Зося, смутна, як був смутний дощовий тоді день, сиділа в кімнаті і, засмучена, дивилась у вікно. Цілий двір був залитий грязюкою, котру помісив товар та кози своїми ногами. В тих болотяних бакаях та ямках стояла вода, як стоїть мед в щільниках. Попід самим вікном замазана, обстрьопана жидівська наймичка несла цебер помий і вивернула його просто серед двору. Тричі перед її очима чогось промайнув жидок, на котрому каптан був стулений ніби з самісіньких ганчірок, а на всю спину була дірка, так що видко було його чорну сорочку. Третій вже раз він ніс попід її вікном якусь паскудну риночку, в котрій бовталась якась юшка, нечиста, як помиї, з покришеною паляницею. Кожний раз Зося іздригалась уся, як тільки повертала очі на ту риночку, на замурзаного, засмальцьованого жидка. В придачу до всього прийшла корова, стала проти вікна, обернула до Зосі свою рогату і вухату голову і витріщила на неї свої дурні очища.
Зося заплакала несамохіть.
- Дивись! що то? - промовила вона до Якима з серцем.
- Що? корова! Хіба ж не бачиш? - одказав він знехотя.
Корова навіщось лизнула довгим, шерстким язиком по склі.
- А то що? - показала Зося пальцем, плачучи.
- Шибку лиже навіщось: певно, хоче пити.
- Шибку лиже!.. - перекривила його Зося. - А подивись, що там на дворі?
- Грязь! що ж більше? Сльота!
Саме тоді пройшов той самий замурзаний жидок з порожньою риночкою. Зося крикнула на жидка, застукавши в вікно:
- Як ти мені ще раз пройдеш коло вікна, то я тебе повішу!
Жидок злякався, аж жахнувсь, і кинувсь навтікача. Почало сутеніти. Зося звеліла засвітити свічку і подати самовар. Наймичка подала лойову свічку, таку смердючу, що не можна було сидіти близько коло столу. Кращих свічок не було за віщо купувати. Сахару в сахарниці теж не було. Зося сіла і засмутилась.
- Якиме! пошли за сахаром.
- Грошей нема. Хіба послати до батька - позичити?..
- Лучче не питиму до смерті чаю, ніж маю позичати в твого батька.
- Про мене, як хочеш! - одказав Яким.
Зося плакала. Неясно сліпала свічка; поноча було в хаті. Непривітно дивились стіни, вікна. В скрині було порожньо; гроші були потрачені, бо мусив Яким заплатити за житло за три місяці вперед, а то б не пустив жид на квартиру. Та й грошей було обмаль.
- Зосю! вертаймось до батька. Бачиш, яке наше життя! - сказав Яким.
- Лучче отут загину, ніж маю перепрошувати твого батька, - одказала Зося.
Коли це рипнули двері. В хату ввійшла Леміщиха і почала розв'язувати велику хустку. Витягла вона звідтіль чай, великий шматок сахару, велику свіжу пухку паляницю, десяток здорових яблук, розіклала всі ті гостинці на столі, потім поставила на вікно глечик свіжого молока; з другої хустки витягла чималий шматок сира, горщик свіжого масла… Як добрий геній, вона принесла це все від щирого, люблячого материнського серця, тишком-нишком, щоб старий про те не відав. Швидко закипів самовар. Зося сиділа за столом, наливала чай, тішила очі всяким добром і поцілувала в руку Улиту Сидорівну за те, що вона одна любила, й пестила, й жалувала її, як рідна мати. На прощання Улита Сидорівна обіцяла заплатити жидові, нишком од старого, кільки десятків карбованців за дорогу Зосину сукню, набрату набір, щоб тільки жиди не чіплялись до неї і не робили їй сорому.
Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. - Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїми панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.
- Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно - нехай живуть, а неуподобно - про мене, як знають, - часто говорив Лемішка сусідам.