- І попримічав! дивись! Певно, добре кмітив за всім! Недурно вона так задирала голову та трясла тими кучерями!
- А вже сам Лемішковський, то це правдива Лемішка, - промовив Ясь, сміючись. - Сидить та тільки очима лупає та трохи не куняє. Я думав, от-от засне!
- Чим же він не людина! Хіба тим, що не дає Зосі прибріхувати на всю губу. Його, здається, зовсім засмикала й загнала твоя Зося…
- Яка ж вона моя? - спитав Ясь, осміхаючись.
- Бо ти її хвалиш.
- Бо й є за що! Вона, певно, з чималих панів. Недурно ж вона природня полька! Вміти так себе держати, говорити таки розумні речі…
- І розсипати гроші в Києві на сукні, на бали… Правдива полька!
Ясь насупив трохи брови.
- А ти вже й знаєш? - опитав він, осміхаючись трохи згодом.
А тимчасом Лемішковські, вернувшись до господи і зіставшись удвох у хаті, мали свою розмову.
- Бачиш, як люди живуть! - докоряла Зося чоловікові. - Які в їх світлиці, яка мебіль, які килими! А хазяїн! Так і знати одразу, що людина панського коліна і доброї науки!
- Великого роду? - одказав Яким. - Такого самого, як і я. Хіба ж не знаємо, як він був обшарпаним писарчуком чи економом в Нестеринцях? Це тобі знає кожний мужик… Трапилось щастя та й годі.
- Те нічого, що він був там писарем чи чим!.. Коли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє ходити коло дам, вміє сказати й приказати! Серед тієї розкоші він здається ніби на своєму природньому місці, ніби він там родився, й зріс, і виховавсь.
- Ото штука велика! І ти родилась і зросла не в великих розкошах! І твоя Теодозя, мабуть, була в Варшаві, може, й жидівською наймичкою. А дай вам грошей кільки тисяч! А пусти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заграєте таким баским конем, що й…
- Якиме! - крикнула Зося, схопившись з канапи, - і коли я тебе обтешу? Що то за слова, що то за речі? Жадними пахощами не видушу з тебе того духу твого батька Лемішки! А Теодозя - жидівська наймичка! Пхе! Слухай ти! Щоб ні я, ні діти ніколи не чули од тебе таких поганих мужицьких слів… Коли запровадив нас своїм лінивством у цю Тхорівку, то вже корився б, принаймні б хоч мовчав.
Яким замовк, і з уст ні пари! Зося, сердита й червона, гуркнула спересердя дверима і вийшла з кімнати. Вона пішла до Теодозиної кімнатки і там набалакалась донесхочу про своїх нових знайомих…
- І що за диво, що за людина пан Серединський! Ох, мати божа! - аж вищала Теодозя, склавши долоні і дивлячись на стелю.
- Гарний, веселий чолов'яга, рослий, з панськими манерами, з чистою, щиропольською мовою. Хоч у Варшаву, то годиться!
- А Серединська щось не дуже… - додала Зося. - Така тиха, смирна, як овечка. З нею не дуже можна розбалакатись. Та все розказує про те господарство, про худобу. Чи ти зауважила, моя кохана Теодозю, що в неї руки були в сажі? Знать, сама робить в пекарні чорну роботу та порається коло печі.
- А убрана так простенько, дуже вже по-буденному. Я все роздивлялась, чи не знайду часом де на одежі тіста або борошна, - говорила далі Теодозя. - Мені здається, що вона сама паляниці місить й виробляє…
- І то, мавши стільки наймиття, - підхопила Зося, - щоб я піклувалась отим куховарським паскудством! Їй-богу, чудно якось діється на світі! Дає бог щастя-долю тому, хто не вміє ним навіть гаразд користуватись. Серед такої розкішної обстави, маючи такий засіб, вбиратись так просто, ходити в пекарню, баблятись в тісті, поратись, паскудити руки сажею!
- Вона й гарна, навіть дуже гарна, - казала Теодозя, - тільки краса її якась не панська. Так не пристає її постать до тих великих дзеркал, до тих високих, здоровецьких вікон. А може, тим, що вона не убрана як слід?
- Де там вона гарна! - відказала Зося. - Що то за краса лиця, що скинулось на лице сільських українських дівчат? Ті очиська чорні, ті бровища аж сині… ті рум'янці… Нема в їй нічого такого небесного, тих очей романтичних, тих золотих кіс…
Зося мала на думці свою красу, котру вважала за найвищу, красу справдешню, за котру не було навіть в світі нічого кращого.
- Коли ж то нам доведеться знов бути в Серединських? - сказала вона, легенько зітхнувши, і вийшла з Теодозею в сад на прогуляння.
Через широку долину поміж горами та горбами мріло Кам'яне. Видко було навіть частину княжого парку, а над сизим туманом понад парком ніби висіли на повітрі вершки однієї оранжереї, котра стояла на горбку.
Обидві вони, вступивши в свій садок, несамохіть якось одразу обернули очі в той бік, де стояло Кам'яне, де мрів, ніби сизий туманець, княжий сад, звідкіль виглядали легенькі готицькі вершечки оранжерей.
- Ондечки те місце! - промовила Теодозя, легенько кивнувши носом на сизу далечінь.
«Он те місце! - подумала Зося мовчки, - де люди живуть, як у бога за дверима, як у раю; он те місце, де тепер, певно, по парку похожає Ясь».
І став перед нею Ясь, мов живий, над прозорою водою, на кам'яних східцях, між кущами широколистих вазонів. А вона ніби держалась за його руку, крадькома поглядала на дивний профіль, на повні молоді уста, на чорний блискучий вус: вона ніби уявки знов бачила в воді лице горде, панське, пишне, вона ніби почувала тепло од його руки.
«І коли-то нам доведеться знов побачитись!» думала далі Зося.
Довго гуляла вона з Теодозею по своєму великому саду. Їй так не хотілось вертатись до хати, де бідність, негарна обстава, покривлені темні вікна, немальований поміст ще гірше разили її серце після розкоші в житлі Серединських. Зося через силу переждала обід у своїй хаті, і знов пішла з Теодозею до саду, і знов не зводила очей з того сизого далекого туману, пронизаного червоним промінням вечірнього сонця.
«Як там тепер гарно в саду! - думала Зося, - як там тепер тихо на тих алеях, над поточками!.. Коли б оце мені тепер постояти на тому високому місточкові, надивитись на ту шумливу воду! постояти поруч з ним, спершись на поручата, доторкуючись своїм плечем до його плеча…»
І треба було йти в хату, а Зосю тягло в ту милу сторону, де вона зачула нове щастя, де вона пережила такі милі години.
- Чи чуєш, Теодозю, як там музики грають? Теодозя насторочила замість вуха довгий ніс і прислухалась.
- А справді, неначе грають! - одказала вона, - мабуть, тепер у саду на горі гримлять оркестри.
І Зосі вчулось, що грає оркестр, вчулось, що гудуть та гучать якісь дивно гарні мотиви, то сумовиті, то дуже веселі. І здавалось їй у душі, що ті мотиви пливуть стеменно з того сизого далекого туману, де блищали проти заходу сонця шпичасті вершечки оранжереї, пливуть од вершечків садового дерева, вкупі з тихим подихом вітру.
- Мамо! - гукала до неї дочка з одчиненого вікна. - Ходіть до хати, бо вже вечеря готова. Вже й надворі поночі…
Зося увійшла в хату, де ворушились в темряві діти, наймички, Яким. І знову огорнуло її зо всіх боків буденне, щоденне життя економії в Тхорівці.
Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір'ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.