1. Главная
  2. Книги
  3. Нечуй-Левицький Іван Семенович
  4. Причепа
  5. Страница 63
Выбрать главу

- Чом ви не приїде­те до на­шої бідної ха­ти­ни? - пи­та­ла в Гані Зо­ся.

- Дитина моя сла­бу­ва­ла й досі, - од­ка­за­ла Га­ня і ска­за­ла прав­ду.

- Швидко день мо­го на­родіння, - на­тя­ка­ла Зо­ся, - я бу­ду ма­ти сміливість про­си­ти вас і ва­шо­го му­жа до се­бе в гості.

- Спасибі! приїду, як бу­ду жи­ва та здо­ро­ва. Нас­тав день то­го на­родіння. Такі дні Зо­ся ви­га­ду­ва­ла ще в Києві, щоб ма­ти будлі-яку при­чи­ну за­во­ди­ти в се­бе бен­ке­ти. Во­на тоді праз­ни­ку­ва­ла навіть іме­ни­ни сво­го батька, день на­родіння Леміщи­хи й Лемішки. Зо­ся прис­ла­ла зве­чо­ра до Гані по­зи­чи­ти вся­ко­го по­су­ду.

- Щось ве­ли­ке за­ду­му­ють Лемішковські, - про­мо­ви­ла Га­ня до Яся.

- Та во­на лю­ди­на бу­ва­ла, зуміє лю­дей прий­ня­ти. Я пос­лав їй з оран­же­реї уся­ко­вих квіток.

- Де ж во­на гро­шей на­бе­ре? - спи­та­ла Га­ня. - Я ба­чи­ла їх бідність, ба­чи­ла їх ха­зяй­ст­во. По­тяг­ти нав­ряд чи є з чо­го!

- Дай ти мені спокій з тим ха­зяй­ст­вом! - од­ка­зав Ясь.

Ганя за­мовк­ла.

Поїхали во­ни до Лемішковських ще за­вид­на, за­рані. Та­ка бу­ла в їх умо­ва з Зо­сею. Га­ня ввійшла в еко­номський дім і не пізна­ла Тхорівської еко­номії все­ре­дині. Пе­редніша бідна обс­та­ва по­коїв не­на­че тільки сни­лась Гані. Те­пер у вікнах бли­ща­ли нові шиб­ки. В світлиці сто­яла но­ва мебіль, прав­да, не до­ро­га, але гар­ненька, кри­та ро­же­вою вов­ня­ною ма­терією. На столі збо­ку сто­яло дзер­ка­ло, Ясів по­да­ру­нок, а в кут­ку на не­ве­лич­ко­му сто­ли­кові сто­яв чи­ма­лий фо­тог­рафічний порт­рет Зосі, де во­на сто­яла гор­до й пря­мо, пок­лав­ши од­ну ру­ку на клавіші фор­теп'яна. Кру­гом порт­ре­та об­ви­вав­ся вінок з жи­вих теп­лич­них до­ро­гих квіток. Ко­ло сто­ли­ка сто­яло два ва­зо­ни ки­тай­ської рожі са­ме в цвіту. Че­рез усю світли­цю прос­лав­ся но­вий ки­ли­мок і тяг­ся че­рез другі кімна­ти до Зо­си­ної спо­чи­вальні. Вікна бу­ли по­завішу­вані пле­те­ни­ми тон­ки­ми завіса­ми.

Цікавість по­тяг­ла Га­ню і до дру­гих кімнат. Ха­зяй­ка ве­ла її, все по­ка­зу­ва­ла, всім хва­ли­ла­ся. Все бу­ло в по­ко­ях но­веньке, свіже. Га­ня заг­ля­ну­ла в спо­чи­вальню. Та кімна­та бу­ла обк­леєна та­ки­ми са­ми­ми шпа­ле­ра­ми, які бу­ли в її спо­чи­вальні. Над Зо­си­ним ліжком висів дос­то­ту та­кий са­мий ки­лим, як над її ліжком: по біло­му полі бу­кет розкішних чер­во­них тро­янд в лис­ту се­ред ки­ли­ма. Ко­ло вікна сто­яв круг­лий сто­ли­чок, гар­ний, як цяцька, і дос­то­ту та­кий са­мий, який був у Гані, що сам Ясь привіз не­дав­но з Оде­си.

- Як вам по­до­бається ки­ли­мок? - спи­та­ла Зо­ся. - Прав­да, гар­ненький?

Ганя по­чу­ва­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, що її сер­це мліє, що в ву­хах задз­веніло. Во­на присіла на стільці. І вже во­на й не слу­ха­ла то­го, що їй оповіда­ла Зо­ся. Во­на не зво­ди­ла очей з ки­ли­ма, з вінка тро­янд, що роз­си­па­ли­ся по біло­му полі ки­ли­ма. По цій обс­таві во­на про­чи­та­ла, ніби по роз­гор­нутій книзі, все і все зро­зуміла.

Вернулась во­на до світлиці з блідим ли­цем, з смут­ним ви­дом. Ніхто не знав то­му при­чи­ни, окрім, мо­же, Яся та Зосі. Але їм про Га­ню бу­ло бай­ду­же. Зо­ся пе­ре­хо­ди­ла од гос­тя до гос­тя, вертілась по гос­тинній, сміялась, жар­ту­ва­ла і та­ки справді роз­ве­се­ля­ла то­ва­рист­во.

Почали з'їжджа­тись гості. Зо­ся, по своєму давньому зви­чаю, бу­ла з візи­та­ми у де­яких сусідніх дідичів і зап­ро­шу­ва­ла їх до се­бе. Але не ба­га­то знач­них панків пок­ва­пи­лось приїха­ти до неї в гості. З сім'ями поп­риїжджа­ли все еко­но­ми та все бідненькі. З дідичів приїха­ло кільки не­жо­на­тих ста­рих, ли­сих ка­ва­лерів.

Зося, Те­одо­зя і ма­ла доч­ка бу­ли уб­рані в ко­ро­тенькі літні сукні, ніби підби­ра­ючись під се­зон, під на­ту­ру, що са­ме вбра­лась в зе­ле­ний лист. В їх пос­та­тях, в їх убо­рах бу­ло щось тро­хи ко­медіантське, навіть чу­дер­нацьке. Став­ши се­ред світлиці, Зо­ся об­ве­ла всіх ру­кою і про­мо­ви­ла тро­хи ора­торським вив­че­ним то­ном ніби про­мо­ву:

- Я ма­ла од бо­га ве­ли­ке щас­тя впер­ше по­ба­чи­ти світ в йо­го усій літній красі, в зе­ле­но­му лис­ту, в квітках, під синім не­бом пізньої вес­ни. Про­шу ж як­най­лас­кавіше моїх ми­лих гос­тей на­пи­тись чаю в зе­ленім са­ду, під сте­лею зе­ле­но­го гілля, під яс­ним не­бом.

Зося скло­ни­лась до всіх і по­да­ла ру­ку Ясеві. Другі гості по­па­ру­ва­лись і пішли в са­док слідком за Зо­сею. Яким, приб­ра­ний, при­че­са­ний і ду­же за­горілий, ди­вив­ся на це все, як на ди­во­ви­жу. І він по­тяг­ся за дру­ги­ми.

Садок розіслав­ся попід не­ви­со­кою спа­дис­тою го­рою і був, справді, гар­ний з гус­ти­ми виш­ни­ка­ми з ста­рим гілляс­тим де­ре­вом, з зе­ле­ною тра­вою. Зо­ся по­ве­ла гос­тей вго­ру між дво­ма ряд­ка­ми ста­рих груш. На горбі по­чи­нав­ся вже ліс з зе­ле­ною ліщи­ною, бе­рес­та­ми, гра­ба­ми й лип­ка­ми. Гості йшли по давній до­розі, кот­ра вже гус­то за­рос­ла шпо­ри­шем та по­до­рож­ни­ком. На самім шпилі, з-за гус­тих кущів, щось нес­подіва­но за­ше­лестіло. Ко­ли це од­ра­зу за де­ре­вом в гу­ща­вині вда­ри­ли му­зи­ки і по­ча­ли гра­ти якусь італійську ме­лодію. По­тай­ні, нес­подівані му­зи­ки, оче­ви­дяч­ки, бу­ли сюрп­риз для гос­тей. Всі згля­ну­лись, всі осміхну­лись, всім, оче­ви­дяч­ки, бу­ло приємно. Зо­ся пе­рег­ля­да­лась з Те­одо­зею, і очі їх аж заг­ра­ли. Ко­ли че­рез кільки сту­пенів знов щось за­ше­лестіло між ку­ща­ми. З-за кущів ви­су­ну­лась ко­би­ля­ча го­ло­ва, а потім на стеж­ку стри­бо­ну­ла і ціла ха­му­лу­ва­та та мир­ша­ва ко­ня­ка, спу­та­на залізним пу­том. Во­на зас­ту­пи­ла гос­тям стеж­ку, ска­ка­ла собі по­волі впе­ред, од­ки­да­ючи задні но­га і ма­ха­ючи хвос­том. Ком­панія му­си­ла спи­ни­тись, а потім, при гу­ках му­зик і бряз­канні залізно­го пу­та, му­си­ла обійти ко­ня­ку, ніби ве­ли­ку пер­со­ну. Па­ничі сміялись у ру­кав. Зо­ся по­чер­воніла. Це вже був і для неї са­мої сюрп­риз.

З шпи­ля швид­ко всі зійшли на­низ. Місци­на бу­ла ду­же гар­на. На­ни­зу був ста­вок, по­над став­ком на ни­зині знов гус­то ріс са­док. Край бе­ре­га зе­леніла свіжа тра­ва та осо­ка. Під гус­ти­ми гру­ша­ми гості по­ба­чи­ли сто­ли, зас­лані біли­ми об­ру­са­ми. Ко­ло столів з-за гус­тих ви­шень знов по­чу­лись му­зи­ки: гра­ли ве­се­ло­го мар­ша. Піду­чені жид­ки пе­ребігли з го­ри і стріли гос­тей мар­шем ко­ло столів.

- Що це в вас за му­зич­ний са­док? Чи де­ре­ва в вас гра­ють, чи що? - жар­ту­вав один ли­сий па­нич з Зо­сею. Другі гості оха­ли, ди­ву­ва­лись, і всі за­га­лом вих­ва­лю­ва­ли Зо­сю гос­по­ди­ню.

Слуги по­да­ли на сто­ли са­мо­ва­ри. Все зна­ряд­дя до чаю на сто­лах бу­ло вже на­ла­го­же­но; Зо­ся з Те­одо­зею, зе­лені, мов ру­сал­ки, що по­ви­ла­зи­ли на бе­рег, на­ли­ва­ли чай і по­да­ва­ли гос­тям. Всі ду­же це­ре­мон­но сиділи ко­ло столів, як мос­калі на муштрі. Жи­ди гра­ли за ку­ща­ми. Зо­ся з Те­одо­зею веш­та­лись роз­чер­вонівшись.

- Ніколи не за­бу­ду я то­го гу­лян­ня в Вар­шаві в од­но­го гра­фа, - по­ча­ла Те­одо­зя. - Я бу­ла в йо­го домі на службі. Чи пой­ме­те віри, п'ять ор­кестрів гриміло, по­хо­вав­шись по­за ку­ща­ми!

- Нащо вам в Вар­шаві! - обізва­лась Зо­ся. - Я ніко­ли не за­бу­ду, як один мій знай­омий ге­не­рал в Києві зро­бив для ме­не сюрп­риз у цей са­мий день, в свой­ому са­ду. Чи пам'ятаєш, Яки­ме?

Яким ди­вив­ся на неї, ла­ма­ючи собі го­ло­ву і зга­ду­ючи, у яко­го він там ге­не­ра­ла гу­ляв у са­ду, і не при­га­дав-та­ки то­го ге­не­ра­ла.

Гості пи­ли чай і вда­ва­ли, ніби во­ни справдішні чи­малі па­ни, ніби во­ни го­во­рять ду­же по­важні речі; а справді во­ни роз­мов­ля­ли про по­го­ду та не­го­ду, а лисі па­ничі підпус­ка­ли на ву­хо Те­одозі та­ких компліментів, що аж її ніс по­чер­вонів. З-за ти­ну, з-за кущів виг­ля­да­ли діти, хлопці, дівчат­ка-няньки, у кот­рих на шиї сиділи малісінькі дітки, об­няв­ши їх шию ніжка­ми й руч­ка­ми. Зо­ся вхо­пи­ла з сто­ла буб­личків, по­летіла до ти­ну і по­ча­ла їх роз­да­ва­ти дітям. Де­які бра­ли, а де­які не бра­ли і тіка­ли од ти­ну.

- Чисті ди­ку­ни, а не люди! - сміялась Зо­ся, вер­та­ючись бігцем до сто­лу.

~ 63 ~