— Вчора ми оголосили в газеті конкурс на посаду керівника вашої лабораторії, — сховав хусточку Лук'янов. — Я прошу тебе подати заяву.
— Я не подам.
— Ну чому?
— Анатолію Пилиповичу, — благально сказав Жадан, — ви ж добре до мене ставитесь. Навіщо мені ця халепа? Лабораторію Брага розвалив. Ви це знаєте краще за мене. Потрібна міцна рука… Я до цього абсолютно не придатний.
— Поможемо.
— Мені не до цього, зрозумійте. Я зараз вийшов на дуже цікаву проблему. Я навіть боюсь про це казати… щоб не зурочити.
— Що? — смикнув плечем Лук'янов.
— Я зараз працюю з метафеном[3]. Він дає вісімдесят процентів захисту мишей од вірусу.
— До чи після зараження?
— Після. Навіть через кілька годин після введення вірусу.
— Ну, знаєш, — здивовано поглянув на Жадана директор. — Може, почнеш лікувати сказ?
— Ще рано про це казати.
— Що рано? Що рано? — ще сильніше засмикав плечем, на якому висів протез, Лук'янов. — Треба негайно подавати заявку на авторське свідоцтво. Або навіть на державне відкриття. Треба поспішати. Ти розумієш, чим це пахне? Що тобі треба? Яка допомога?
Настала бажана мить — директор питав, чим допомогти.
— Тут мені єгер Михайлов із Залісся привіз п'ять лисиць. Треба йому заплатити. Так, як це зробили з єнотовидними собаками. Пам'ятаєте?
Лук'янов провів вказівним пальцем по бровах, пригладжуючи їх.
— Хочеш, щоб мене посадили?
— Що ви…
— Женю, ти прекрасно знаєш, що в мене немає грошей на твій зоопарк. Кошторисом лисиці не передбачені… Скільки він хоче?
— Хоча б карбованців по тридцять за штуку, — Жадан вирішив не казати, що п'ятдесят карбованців він уже дав Михайлову зі своєї кишені. Про таке не можна казати, бо засміють. Подумаєш, знайшовся мільйонер, який фінансує власні експерименти.
— Посадять, — переконано сказав Лук'янов. — Ну, добре, тільки для тебе. Востаннє. Нехай жінка цього Михайлова напише заяву, я зарахую її тимчасово на два місяці на посаду препаратора. Тільки щоб ніхто не знав. Дивись мені.
— Нормально, — зрадів Жадан.
— То, може, подаси заяву на лабораторію?
— Ні, Анатолію Пилиповичу, не хочу я вашої влади. Я краще зі скаженими лисицями попрацюю.
— Тобі добре, — зітхнув Лук'янов. — Ти Державну премію хочеш отримати. А мені треба лабораторію вашу врятувати. Але нічого ти не отримаєш без влади. Запам'ятай, Женю. Вченому, як і політику, потрібна влада… Послухай, тобі таке прізвище — Нечаєв — відоме? Доктор наук, вірусолог. Олексій Олександрович Нечаєв.
— Альоша Нечаєв? З мого курсу хлопець. Він талант! Його монографія про латентні вірусні інфекції…
— Знаю, — перебив його Лук'янов.
— Він, по-моєму, працює за кордоном.
— Він повернувся. Працював у Женеві, у Всесвітній організації охорони здоров'я. Вчора був у мене. Хоче працювати у нас. Питав, як я поставлюся до того, що він подасть заяву на конкурс. На вашу лабораторію.
— По-моєму, це чудово, — сказав Жадан. — Кращого варіанту не може бути! Треба негайно брати. У нього великий досвід адміністративної роботи, він наведе лад.
— Ти його добре знаєш? Працював з ним?
Жадан знизав плечима.
— Не працював, але знаю. Хороший хлопець. Був у нас на курсі секретарем комсомольської організації. Спортсмен. Майстер спорту із стрільби…
— Ти мені туману не напускай. Ти по ділу. Людина яка?
— Прекрасний організатор, вірусолог високого класу. По-моєму, порядна людина.
— Добре, добре, — знову перервав Лук'янов. — Я б хотів мати в лабораторії свою людину. Якщо ти подаси заяву — він не подасть. Він мені так і сказав: Жені, каже, я ніколи дороги не заступлю. Отож подумай.
— Ні, — підвівся Жадан. — Нема чого думати.
— Ще є час. Подумай. Після відрядження даси остаточну відповідь. І швидко оформлюй заявку на метафен. Мене не забудеш?
— Що ви, Анатолію Пилиповичу!
Без Лук'янова і справді не годилося подавати будь-яку заявку на авторське свідоцтво чи статтю у центральний журнал, бо хіба без директора — цієї головної надихаючої й координуючої сили в інституті — могло обійтися хоч якесь відкриття чи дослідження? Жадан до цієї звички Лук'янова ставився так само байдуже, як до того, що Білан ніколи не підписувався піц чужими роботами. Головне — щоб не заважав працювати.
Коли Жадан підходив до дверей, Лук'янов кинув йому навздогін:
— І скажи, будь ласка, своїй Гаркуші, щоб не запізнювалася на роботу. Бо мені сьогодні передали списки, і я змушений буду реагувати.