Як тільки Супрун ступила на поріг заразної кімнати, почалися причіпки до неї — здебільшого несправедливі; виникли, як це буває у жінок, що не миряться між собою, дрібні сутички й непорозуміння, пішли скарги, стали чомусь зникати інструментарій і стерильні піпетки саме в ту хвилину, коли були вони найпотрібніші, постійно виникала плутанина з записами в лабораторних журналах. Гаркуша звинувачувала Ларису в неробстві, у повній відсутності інтересу до лабораторних досліджень, та ж відповідала презирливими усмішками, що виводили з себе Гаркушу, або ж казала при всіх, так, щоб чула Галина Терентіївна, що від Гаркуші тхне мишами, незважаючи на те, що вона пригорщами ллє на себе літри «Шипру», що на Нивках коти збігаються на цей запах; нарешті, після чергового інциденту, коли Лариса забула покласти мозок померлої людини до холодильника, спалахнув великий скандал, мало до бійки не дійшло — і це так налякало і Брагу, і Жадана, що було вирішено негайно перевести Супрун до групи бактеріальних інфекцій, а Гаркуші залишити її улюблений сказ, без якого вона жити не могла.
Лариса одразу ж погодилась допомогти Жаданові, бо його єдиного визнавала в лабораторії; з іншими ж — в тому числі з завідуючим лабораторією професором Брагою — спілкувалась неохоче, мовби через силу, наче провалюючись час од часу в якісь свої спогади, ховаючись за сигаретним димом — вона безперервно курила — від нецікавих їй розмов і людей; ця її відсутність (бачила вона нас усіх у гробу, популярно пояснював Кучерявий), звичайно, не залишилася непоміченою, і переважна більшість співробітників лабораторії вважали Супруи особою, що дивиться на них зневажливо, згори; правда, ніхто, крім Гаркуші, заводитись з нею не наважувався: знали, що батько її обіймає високу посаду у вищих будівельних сферах і що Лук'янов панькається з Ларисою, як чорт з писаною торбою, бо саме планувалося будівництво клінічного й лабораторного корпусів; чоловік Лариси теж круто сходив угору по адміністративній лінії, теж був дуже потрібний директорові інституту, і тому між Супрун та іншими співробітниками пролягла зона мертвого мовчання, обопільного несприйняття; навіть Брага, людина нестримана, галаслива, чомусь притишував у розмові з Ларисою рокотання свого оперного баса й не давав вільного виходу своїм вулканічним почуттям, ніколи не тупотів ногами на Ларису, як на інших, не кидав, будучи в гарному настрої, грубувато-доброзичливо своє улюблене «барбос!», не змітав зі столу у поривах гніву її паперів, коли приносила вона свій науковий звіт або давала читати розділи своєї досить невиразної дисертації.
Жадан милувався Ларисою, дивлячись, як вона перевдягається; щоб не заважати Гаркуші, яка вже зрання захопила «заразку», вони з Ларисою вирішили піти працювати до віварію. З лінивою грацією Лариса скинула з себе білосніжний, якийсь особливий, у голубу смужечку халат. Була вбрана у чорні штани з лискучої тканини, які так гарно облягали її струнке довгоноге тіло, й тонкий темно-сірий светр. На ногах білі коротенькі чобітки з м'якої шкіри, халяви яких були перехоплені шкіряними зав'язками, наче торбини поворозками. Накинула білу спортивну куртку з широкими плечима, під які, певно, підкладено було спеціальні подушечки, провела легенько рукою по коротко стриженому, майже хлоп'ячому, золотавому волоссю і підійшла до дзеркала.
— Ану, стань поруч, — сказала вона.
Він став. Лариса була вища за Жадана. Поруч з нею, з її сліпучою молодою красою він видався собі безнадійно старим, миршавим, худим і маленьким, його борідка, колись темна, тепер, здавалося, посіріла від першої синизни, щоки запали, і навіть окуляри не могли приховати того, що під очима проступили темні кола втоми і недосипання, — після роботи він майже щодня ходив до медичної бібліотеки, де працював допізна, — і Жадан, на якого власна зовнішність справила бридке враження, показав язик у дзеркало. Лариса засміялася — її усмішка перламутрово зблиснула на подзьобаній чорними крапками, з прозеленню поверхні старого дзеркала.