Вийшов на подвір'я в самому халаті, не відчуваючи морозу, не розуміючи ні зблисків снігу в заметах, що оточували інфекційне відділення, ні цвірінькання горобців, що зібралися біля старого лікарняного коня, запряженого у воза, на якому розвозили бідони з їжею, не думаючи ні про що — ні про які особисті чи службові справи, наче після спалаху наднової потрапив у страшну гравітаційну зону повної зупинки часу й всіх почуттів. Зону відчаю. Не знав, скільки хвилин минуло звідтоді, як розмовляв з білявою дівчиною, — може, й година? — а дівчина знову стала перед ним. Її важко було впізнати: в ній уже проглянули ті сірі вдовині риси, та набряклість обличчя від сліз і горя, що робить такими однаковими всіх тих жінок, і молодих, і старих, які, запнуті чорними хустками, йдуть повільно за труною. «Післязавтра», — подумав він.
— Ви сказали правду, професоре, — широко розплющивши очі, вона з жахом дивилася на Жадана, немовби на злого чаклуна. — Вибачте мені… Рому не можна впізнати… Він ненормальний… Він мене не впізнав, сказав, що я прийшла загризти його, кричав, де його автомат. Хотів у вікно вискочити. Ледве його поклали з ліжко…
Затулила руками лице, а коли забрала руки, вони були мокрі від сліз.
— Що робити, професоре? — спитала.
— Чекати. І молити бога, щоб я помилився…
— Я не про це… Що мені робити?
— Вам?
— Адже ми… ми вчора цілувалися з Ромою…
— Ти знаєш, який це стрес? — тихо, чітко й несподівано для себе вимовив він, боячись, щоб не почалася істерикам. — Ти мені хворих будеш убивати?! Як електрошок. Ти що наробила?
Пополотнівши, вона мовчки слухала його.
І раптом гострий сором пойняв Жадана. «Що я роблю? — подумав. — Хочу звалити на цю шмаркачку, — не таку, правда, вже чисту й невинну, як я, старий дурень, міг подумати, — хочу звалити на неї провину за смерть Поплавського? За те невідоме, що стоїть за цією смертю? за наше незнання і невміння?»
Він торкнувся пучками пальців її схололої щоки, зітер сльози. Дівчина навіть не ворухнулась,
— Вибач. Як тебе звуть?
— Лариса.
— Вибач, Ларисо. — Навіть не подумав у цю хвилину про Ларису Супрун, лише потім згадав, уже в поїзді. — Ти ні в чому не винна. Якщо треба буде, призначимо тобі щеплення. Ще є час.
До післязавтра, подумав. Вчора й позавчора вірус у його слині вже був. Доведеться їй призначати дванадцять щеплень. І ніяких випивок на поминках. І тільки коли дівчина повільно, старечими кроками перетинала двір, Жадан подумав: як могла вона цілуватися з Поплавським, адже замість носа була в нього пращоподібна пов'язка, й вона, торкаючись місця укусу своїм маленьким рожевим носиком, завдавала хлопцеві болю. А може, все було якось інакше? Жадана вже ніщо не дивувало в цьому світі.
III
Ні, неправда. Здивувала Діна Кротова, яка, тільки почула про захворювання Поплавського, одразу ж прикотила до Старої Митниці організовувати заходи. Що організовувати? Похорон за участю представника районної санітарно-епідеміологічної станції? Після Чорнодуба вони й самі знали, як це робиться.
Поплавський помирав. Жадан подзвонив в обласну санепідстанцію, попросив купити йому квиток до Києва — поїзд вирушав увечері. Сидів в ординаторській інфекційного відділення, робив останні виписки з історії хвороби. Крім нього, нікого в кімнаті не було.
Увійшли Кротова й Куля. Зранку вони їздили до Ставичан купувати фінський костюм чоловікові Кротової. Правда, щоб часу не гаяти, Кротова вирішила там перевірити, як проводять місцеві ветеринари щеплення собак проти сказу.
— Купили? — підняв голову з-над паперів Жадан.
— Де там, — мляво сказала Куля. — Розміру не було потрібного. Діна Михайлівна синові джинси купила і блузку собі румунську. Гарну, сріблясту.
Кротова швиденько накинула халат наопашки й сіла навпроти Жадана. А Куля, порившись у великій сумці (у неї все було велике — тіло, руки, каракулева шуба, сумка й задишка), дістала звідти папку фотокарток і поклала на стіл. Це були фотокартки, зроблені Афанасьєвим: люди, покусані в Івашківцях скаженою вовчицею.
— Це для статті, Євгене Петровичу? — спитала.
— Для монографії.
— Нас, грішних, не забудете?
— Ні, звичайно.
— Вони всі так кажуть, — сказала Кротова, недбало тасуючи знімки. — А потім забувають нас, практиків. Куди нам до великих учених. Візьміть Мідатова. Скільки разів обіцяв надрукувати разом зі мною статтю…
Жадан підсунув до себе фотокартки, став надписувати.
Але Кротова не дала: поклала на них руку. На її старіючих пальцях виблискувала дуже широка обручка, шлюбна, і тонесенький перстень з діамантом.