— Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара… яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.
— При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, — зітхнула Куля. — Кажу їм, кажу, а вони… Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.
Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.
— Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити… Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте… Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а…
— Продовжуйте.
— Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.
— Це не попередження, — криво посміхнувся Жадан. — Це шантаж в усіх його можливих виявах. Так не можна, Діно Михайлівно. На все інше я вже дав вам остаточну відповідь.
На порозі з'явилася Галина Федорівна — завідуюча інфекційним відділенням.
— Він помер, — сказала вона і заридала.
— Господи, — прошепотіла Куля. — Що тепер скажемо його матері?
IV
Ввечері прийшла попрощатися Ліда. Поспішала на нічне чергування, була сумна і знову замкнена, як тоді, коли вперше її побачив. Жадан подумав, що смерть Поплавського чорною смугою відчуження пролягла між ними, наче вони завинили перед цим молодим красенем, тіло якого вже перенесли до моргу. Ліда сиділа на краєчку стільця, опустивши долу очі. Пальта і шапки не скинула, хоч він умовляв. Від кави також відмовилась.
— Як Люда почувається? — спитав він.
— Нічого. Вже краще.
В її дочки вчора вночі стався сильний приступ бронхіальної астми. Ліда змарніла за цей час, що Жадан був у Старій Митниці, бо майже не спала ночами — то приходила до нього, то чергувала в лікарні, то мала клопоти з дочкою, — і тепер її тонке обличчя наче хтось підмалював легкими попелястими барвами, наклавши синюваті тіні втоми попід очима. Дивлячись на цю мовчазну, заглиблену в свої думки, стриману жінку, важко було повірити в те потайне, нікому не відоме, що відкрилося Жаданові за ці дні: в майже нелюдську силу пристрасті, яка билася в цьому тоненькому тілі в гарячкові хвилини їхнього кохання. Ніколи нічого подібного Жадан не знав.
— Я чув, що дуже добре лікують бронхіальну астму в Солотвині, на Закарпатті, — сказав він. — Там соляні шахти…
— Я теж чула.
— Якщо хочеш, я поговорю в міністерстві. Можна дістати направлення.
Вона дивним своїм темним поглядом подивилася на нього і — водночас — кудись у глибину зимової ночі.
— Не треба.
— Чому? — не зрозумів він. — Там працює мій однокурсник…
— Тому що я тебе дуже люблю… І не хочу, щоб будь-які інші справи стали поміж нами, — тихо пояснила вона. — Боюся всього того, що зветься звичайним життям.
— Але це дуже просто. Я хочу тобі чимось допомогти.
— Ні, — хитнула вона головою. — Ти мені вже допоміг.
— Чим?
— Я знову стала людиною.
Вона підвелася й припала до нього в довгому, прощальному поцілунку. Потім стала поквапливо ритися в сумочці, нарешті витягла звідти заклеєний конверт, на якому не було ні адреси, ні імені.
— Це тобі. Тільки прочитай у Києві, добре?
— А зараз — не можна?
— Ні, ні. Ні в якому разі. Прошу тебе. Домовились?
— Добре. — Він знову поцілував її, але вона легенько, обхопивши його голову своїми теплими, лагідними руками, відвела його від себе на крок і відійшла до дверей.
— Спасибі тобі, — сказав Жадан. В її очах з'явилися сльози.
— Як тобі не соромно, — прошепотіла, відкриваючи двері. — Якби ти тільки знав… якби тільки знав…
Пішла, не зачинивши за собою дверей. Він сів на той стілець, на якому вона тільки-но сиділа, мовчки дивився в коридор, по якому тупотіли, голосно сміючись і з інтересом зазираючи в його кімнату, якісь люди в спортивних костюмах; тільки, мабуть, це не спортсмени були; бо надто вже огрядні — й чоловіки, й жінки. Жадан налив з графина води у склянку й понюхав: від води відгонило чимось невловно гірким, далеким. Так пахне річкова вода навесні, коли починається могутній процес очищення землі від усього відмерлого, минущого, непотрібного.