V
Наступного дня Ліди він уже не побачив; тільки здалося, коли віддалявся від моргу з блискучим біксом у руках, що у вікні хірургічного відділення майнула знайома постать у білій шапочці, але він боявся підвести очі й подивитися уважніше: здавалося йому, що побачить у вікні сіре, набрякле від горя лице фельдшерки Поплавської. Боявся її погляду, який неодмінно спиниться на блискучому біксі, де в пляшечках, старанно обкладених ватою, лежали шматочки мозку її сина, її Романа. Зсутулено пройшов повз хірургічне відділення, бажаючи стати не помітним нікому тут, у цих краях, не знаним, немовби випадковий відвідувач, якого невідь-чому занесло на цю перекопану траншеями територію районної лікарні.
І одразу ж зіткнувся з Бадяком — ніс у ніс. Бадяк ішов назустріч тою ж стежиною, прокладеною в снігу; тут не так просто було розминутись двом людям. На білому халаті Бадяка наопашки накинута була темно-коричнева новенька дублянка, голову вінчала висока, майже куховарська, біла шапочка, в руках папери і рентгенівські знімки.
— Добрий день, лікарю, — зупинився Бадяк, пропускаючи Жадана з біксом.
— Добрий день.
— Сьогодні їдете?
— Так.
— На кого ж ви тепер напишете доповідну записку? — Жадан із здивуванням помітив, що Бадякові бакенбарди з вигостреними кутиками зникли: волосся на скронях було підстрижене. Йому здалося, що Бадяк схуд. — Тепер ви розумієте, — вів далі Бадяк, не дочекавшися від Жадана відповіді, — що все не так просто на білому світі?
— Це я розумію, — зітхнув Жадан. — Але це однаково не знімає з вас провини за Чорнодуба.
— Так, — спокійно погодився Бадяк. — Ви не подумайте, що я такий бевзь, що все з мене — як з гуся вода. Мені цей Чорнодуб сниться. Вам теж Поплавський снитиметься. Щоб не були таким самовпевненнм. Щоб не думали, що бога за бороду вхопили, якщо знаєте різні розумні слівця — гамма-глобулін, інтерферон… Думаєте, наука все може?.. Нічого вона не може… От ви собі в Київ поїдете, забудете Стару Митницю. Бо для вас це просто випадок. Статистика. А мені вчора треба було матері Поплавського сказати, що син її помер.
Сумно подивився на Жадана, і той не побачив у Бадякові звичної баритональності, пихатої багатозначності, породженої частим стоянням на сцені, в центрі уваги багатьох людей. Стояв збляклий і втомлений. Не дивлячись на Жадана, глухо сказав:
— Цілу ніч співав їй пісень.
— Пісень? — Жаданові тяжким видався бікс з мозком Поплавського, переклав його з руки в руку.
— Вона плакала й просила, щоб я співав, душу їй розраджував. «Голуб на черешні, голубка на вишні…» Ось так, лікарю. Прощайте.
І швидко, не озираючись, пішов по стежці до хірургічного відділення.
Жадан від'їжджав від санітарно-епідеміологічної станції разом з Кротовою. Куля дала їм свого синього «Москвича», який їхав в область по бакпрепарати. Водій, молодий хлопчина у кепці з сірого штучного смушку, підганяв їх, щоб поспішали. Проводжати їх вийшли Куля 1 Афанасьєв. Куля довго і міцно тиснула руку Жаданові, просила вибачення, коли що не так, казала, що всі його вказівки вони неодмінно виконають, що вертоліт має ось-ось прилетіти, що мисливців уже організовують на облавні полювання й що вовченят тих нарешті застрелили неподалік від ферми в Івашківцях, що так вони, сільські санітарні лікарі, і живуть, так і мучаються тут, у цій глухомані, а потім несподівано поцілувала Жадана, наче сина проводжала, й сказала зворушено:
— Спасибі вам, Євгене Петровичу, за те, що віри не підірвали.
— Якої віри? — здивувався.
— В те, що не все продається. Нехай Діна Михайлівна на мене не ображається, але правильно ви відмовились від цієї халтури… Якщо сказ — нехай буде сказ. Бо дуже ми вже звикли до брехні. Що завгодно сховаємо, що завгодно вигадаємо. Ось у сусідньому районі один такий подлєц знайшовся — ховав випадки дифтерії. Щоб начальству приємніше жилося. Щороку там люди хворіли, а він казав, що це ангіна плюс дифтерійне бактеріоносійство. Уявляєте? А потім — спалах, троє дітей померло. А кричали, що ліквідували дифтерію назавжди… Приїздіть до нас, Євгене Петровичу. Тільки, не дай боже, не на такі випадки. Просто приїздіть. А може, і не просто, — хитро примружилась Куля. — Весна буде, все зацвіте. Ми вам такі місця покажемо! — Нахилилася до вуха й прошепотіла: — І весілля справимо — перший клас. Тільки скажіть. Отак і живемо, отак і мучимось.
— Треба їхати, — невдоволено сказала Кротова, що стояла осторонь. — Дорога нелегкі, водій хвилюється.
— Приїдете? — спитала Куля.