Метафен. Він з жахом подумав, що було б, якби дав одразу Поплавському метафен. Смерть Поплавського назавжди закреслила б усі сподівання, які я покладаю на цей препарат. Що ж, подумав, було б однією поразкою більше — що з того? Гаркуша права. Нас ніхто за лікарів не вважає. Поразки наші на видноті, а перемог ніхто не бачить. Згадав сповнений ненависті погляд Чорнодубової жінки, коли прийшли вони до неї. А ті, кого я врятував, ніколи до мене не прийдуть зі словами подяки, — вони просто не знають, хто їх врятував. І не треба їм знати, заперечив сам собі. Не в цьому справа. І поразки мої набагато глибші, ніж у сфері медичної теорії чи практики. Я ношу їх у собі, ці свої поразки, наче оті лихі латентні віруси, які вивчав Нечаєв: ці поразки пов'язані з моїм внутрішнім єством, наче віруси повільних інфекцій з генетичним кодом.
Супрун. Невже я не знав, невже не бачив, що вона із зграї хижаків, яких так багато розвелося останнім часом? Невже був сліпий і тільки зараз прозрів, після газетної статті? Звичайно, не знав усієї правди, всіх жахливих і ганебних подробиць, але щось же відчував? І що ж? У якихось темних закамарках моєї душі ворушиться рабське благоговіння перед так званими людьми влади, рішення й волі; закамарки ці нагадують чорні діри в горах гнилого буряку біля старомитницького цукрового заводу: все прикрите білим снігом зовнішньої чистоти й порядності, за якими проглядає… Побував на злодійському шабаші, доторкнувся до цього світу, який завжди був мені чужим і ворожим, мені, моїй матері й батькові, які чесно заробляли свій шматок хліба. Ще й радів, познайомившись з головним злодієм, захоплено й вірнопіддано слухав його брехливі, підлі слова — і мовчав. Ні, не мовчав. Радів тому, що потрапив у їхній злодійський замкнений світ, побудований на лицемірстві, цинізмі й підкупі. Де ж була моя совість, якою так пишався, вважаючи себе людиною чесною? Чому мовчала? Якби не зміни в країні, якби не прийшли нові люди, цей Супрун і далі процвітав би. І Лариса могла б вступити в партію й через кілька років із заклопотано-вимогливим виглядом питала б мене, чому я не був на виборчій дільниці, не перевірив списки своїх виборців, я, вічний агітатор на виборах до народних судів. А я? Я продовжував би ходити на їхні шабаші у дім, побудований на вкрадені у народу гроші. Вкрадені у мене, у Тоні Сувак, у Гаркуші, в цього невідомого попутника, який ціле життя горбом своїм заробляв на хліб…
Кожна причина дає свої наслідки. Мовчання. Ось моя найбільша поразка. Ось причина причин. Я змирився з тим темним і неправедним, що оточує мене, махнув на це рукою. Мовляв, однаково нічого не зміниш. Моя чесність існує лише в певних і дуже вузьких межах, так само як і доброта Мідатова. Я вигадав для себе зручну ширму: дев'ятнадцяте століття. Ховаюся там, наче миша в горі гнилого буряку, думаючи, що там усе було так просто. Тікаю зі свого часу, коли жити в ньому стає незатишно. Прикриваюся Левковичем, його світлим життям, наче прозорим плащем від дощу. А він, між іншим, починаючи боротьбу з Брагою, ризикував не лише своєю посадою. Чому переміг Брага? Тому що таких, як Левкович, беззахисних і незламних, наївних і чесних до кінця, було менше. Більше було таких, як я. Мовчунів, які вирішили перечекати, коли скінчиться негода. А як же батько? Адже батькові було важче, ніж мені? Свідомо чи підсвідомо я врахував сумні уроки Левковича, батька і ще багатьох тих, хто не мовчав, бачачи несправедливість: я злякався, мене пойняв страх, я став мовчуном. Доки це триватиме? Невже ціле життя так і мовчатиму, вбиваючи зі страху в собі голос совісті?