Він ставив перед собою ці страшні, безжальні запитання, на які при бажанні можна було б знайти тисячу еластичних виправдувальних відповідей, але тої ночі в холодному, брудному купе йому не хотілося знечулювати свій душевний біль, заспокоювати себе, як робив це нерідко раніше, виправдовувати, посилатися на об'єктивні обставини часу і на приклади інших — може, тому, що під лавкою стояв у капроновій сітці бікс з мозком Романа Поплавського — його головна поразка?
VIII
Поїзд прийшов до Києва о шостій годині ранку. Місто, оповите морозяною темрявою, ще тільки повільно прокидалось; до вокзальної площі підповзали вимерзлі за ніч перші тролейбуси; нечастими світляними лініями фар прокреслювали чорноту вулиці Комінтерну, наче була це просіка в лісі, поодинокі таксі, несміливо дзеленькали порожні трамваї. Терпляче й покірливо тупцяв на морозі натовп приїжджих людей, чекаючи, коли відчиняться двері метро, щоб можна було, розганяючи залишки сну, на нескінченній ескалаторній стрічці пірнути під землю, сісти в сяючі лаком, склом і нікелем вагони й з гуркотом в'їхати в новий день, вихопившись з глибин давньої київської гори на метроміст, на крижані простори Дніпра, назустріч першим бляклим провісникам світання, які, перемішуючись з сніговими хмарами, здіймуться над Дарницею.
Жадан вирішив заскочити на хвилинку додому. Але перш ніж піти на трамвайну зупинку, ступив у сперте, просякнуте випарами людських тіл повітря залу чекання і знайшов на одній з лавок місце. Якийсь солдат спав на лавці, підібравши ноги, й можна було втулитися поміж його чоботами й жінкою, яка спала, поклавши голову на валізку. Дістав конверт з Лідиним листом, поспішаючи, розірвав його і прочитав:
«Дорогий і великий, кохання моє! Вибач, не стрималась. Я знаю, як ти не любиш всіх патетичних, романтичних слів, але сьогодні інших слів у мене немає. Бо сьогодні огорнув мене непереможний смуток: прощаюся з тобою. Все, що трапилось зі мною, я сприймаю як велике, ще ніколи в житті не пережите мною щастя і водночас як кару небесну за те, що досі жила не так, жила, нічого не розуміючи в коханні. Мені соромно за те, що колись я зневажала це велике слово, думаючи, що кохаю… а насправді… та облишмо, боляче згадувати. Тільки тепер, з тобою, я усвідомила, що кохання — це якась надзвичайна сила, що перетворює людину, міняє все її життя, всі її погляди, дає їй величезне щастя й приносить тяжкий біль. Це спалах, що освітлює все, весь світ, все навкруги, ніби сонце навесні, завдяки якому оживає вся природа, все живе і суще. Ці короткі зимові дні й ночі, що я була з тобою, освітлені для мене сліпучим сонцем. Ніколи нічого подібного я не переживала. Тільки зараз, з тобою, я зрозуміла й відчула те, що інші жінки переживають на десять-п'ятнадцять років раніше, коли закохуються вперше, коли пізнають щастя, що його дає любов… Треба зупинитись, помовчати, бо словами цього не висловиш, є у словах якась безсоромність, щось дуже небезпечне. Я й так забагато сказала, чого ніколи в житті собі не дозволяла навіть наодинці з собою. Чому я відкриваю перед тобою всі свої таємниці, всі рани свого серця? Тому що кохаю тебе над життя. Вибач, коханий, чую твій іронічний голос; «Це надто гучно сказано». Так. Гучно. А хіба життя не потребує гучних слів? Тільки тихих? Ніхто з нас не знає, коли ми смішні у своїй відвертості, коли великі…
Просто я хотіла б, щоб ти знав, що і маленька, не дуже щаслива, самотня провінційна лікарня може по-справжньому любити і по-справжньому страждати. Чому страждати? — запитаєш ти. Тому що сьогодні втрачаю тебе назавжди. Тому що прощаюся з тобою, мій любий. Це може тебе здивувати — адже ні про яке прощання в нас з тобою мови не було, адже я можу ще раз приїхати до Києва, а ти — до Старої Митниці, адже, адже… Я незмірно вдячна тобі за все, що ти зробив для мене. З тобою я стала жінкою, нарешті зрозуміла, що означає бути справжньою жінкою, скинути з себе кригу самотності й байдужості, як річка скидає кригу навесні. Стати самою собою — чи є ще вище щастя? Але все одно: обливаючись слізьми, вириваючи з грудей серце, кажу тобі: прощай, любий мій. Прощай.