— Які гарні! — сказала Лариса, наближаючись до кліток. — Ти тільки подивись. Яка шерсть, які хвости! Диво якесь! Руді, пухнасті. Я хочу таку шапку. Чуєш, Жаданчику?
— Бери, — він зробив широкий жест. — Дарую!
— Лисичко-сестричко, лисеняточко моє, яке ти гарне, ух ти, моя маленька, — нахилилася над кліткою Лариса. І з жахом відсахнулася, бо самиця рудою блискавкою кинулась на передню стінку клітки, перед якою стояла Лариса, і, вдарившись головою в іржаві грати, просунула ніс у шпарку й загарчала, вишкіривши гострі зуби.
— Ой! — крикнула Лариса, схопивши його за руку, її обличчя зблідло, наче враз з нього змило всю косметику, і Жаданові навіть здалося, що волосся її на якусь мить втратило свій золотавий блиск. — Ху… я так злякалася…
— Тепер будеш з ними сюсюкати?
— Вона що, скажена?
— Ні. Ми ще їх не заражали. Хай трохи посидять, адаптуються. Це ще нічого. Початок. Потім побачиш, що буде з цими красунями.
Лариса все ще стискала йому руку. «Що з нею сьогодні? — подумав він. — І що зі мною? Невже вона не розуміє, що я теж людина і що мене це може хвилювати? Ні, не розуміє. Вона — як вередливе дитя, просто грається зі мною. Все для неї — легка, безтурботна гра».
— Ходімо, — він спробував забрати руку.
— Стривай, — сказала вона і, піднявши його руку, уважно подивилася на зап'ястя. — Що це таке? Хто тебе вкусив?
Він побачив свіжу подряпину. З професійним автоматизмом, наче заповнював історію хвороба і призначав лікування, склав негайно опис рани: завдана гострим предметом, краї рівні, розміром два сантиметри, із слідами засохлої крові, локалізація — зовнішня поверхня правої кисті, там, де кисть переходить у зап'ястя. Обставини укусу… Обставин не було. Від доскіпливості, з якою оцінювалося поранення, завдане скаженою твариною, розташування, однинність чи множинність уражень, залежало життя людини; навчаючи лікарів, розповідаючи їм, як треба призначати щеплення проти сказу, Жадан повторював одне й те ж: будьте гранично уважні й точні. Життя чи смерть людини у ваших руках. Особливу увагу звертайте на обставини укусу. Хто, коли, де, як і за яких обставин укусив пацієнта? Здивовано вивчав подряпину і не розумів — звідки вона взялася. Хоч убий, не пригадував, де міг так поранити руку? Вчора, правда, допомагав мамі прибирати квартиру, витягував пилосос з комірки, але не відчув ніякого болю. Та й увечері, коли вмивався, обов'язково помітив би. Невже вночі? Хто міг подряпати його? Безсоння чи нічні кошмари, які інколи від перевтоми охоплювали його? Але чому він нічого не помітив уранці? Абсурд якийсь.
— Будь обережний, Жадан, — відпустила його руку Лариса. — Є така прикмета. Це тебе кохання поранило. Ти закохаєшся. Тільки в кого? І чи взагалі ти здатний закохатися?
— Тільки в кого? — повторив він. — Ось у чому питання.
— Може, в мене спробуєш? — спитала вона, і він не зрозумів — чи сумно вона це мовила, чи глузливо.
— Це не від мене залежить, — зітхнув він.
— А від кого?
— Біс його знає… Може, там? — підніс палець угору.
— Шкода…
— Досить теревенити. Ходімо працювати. — Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.
— Знаєш, за що я тебе люблю?
— За що?
— За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.
Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий — «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками — емульсією з них заражали мишей.