Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, — так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.
Нарешті підійшла Кротова — весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади — епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, — вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова — сповнена енергії фарбована блондинка — перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?
Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася — все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку — тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду — до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.