— Як вони за такої погоди буряк вивезуть? — спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. — Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.
Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.
— Їсти хочеться — страшне, — сказав шофер.
Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.
— У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, — озвалася нарешті Кротова. — Колю, вези нас прямо до санепідстанції.
II
Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах — повна висока жінка й русявий юнак — і поспішили назустріч прибульцям.
— Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? — спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося — головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. — Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна — тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу — там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…
— Хотіла б забути, так ось, — Кротова кивнула на Жадана. — Товариші з Києва не дадуть забути. Знайомтесь. Це представник міністерства Євген Петрович Жадан.
— То ви з Києва? — привітно звернулася Куля до нього. Колись це була, мабуть, писана українська красуня, тепер залишилися тільки чорні, густо підмальовані брови, та карі очі тепло й молодо сяяли на брезклому, старому обличчі. Куля важко дихала, наче бігала перед тим, як зустріти гостей. Нервується, чи що? — подумав він.
— Я приїхав у зв'язку з випадком сказу. Чорнодуб.
— Чорнодуб? — здивувалася Куля. — Як же ви встигли? Тільки позавчора Тесленко мозок повезла… вона ще не повернулася, ще діагноз не підтвердили, а ви вже тут як тут. Чого ж нас не попередили?
— У них у Києві все швидко робиться, — в'їдливо зауважила Кротова. — Нас теж не попередили. А за діагноз ви не хвилюйтесь. Уже є.
— Чого ж ми стоїмо? Ласкаво просимо до нашої хати, — приклала Куля до грудей руку. — Побачите, як живемо, як мучимось. А це наш завідуючий епідвідділом Афанасьєв Валерій Васильович,
Юнак потиснув руку Жаданові.
— По-моєму, ви не дуже тут і мучитесь, — посміхнувся Жадан. — Дивіться, в яких хоромах живете.
На його превеликий подив, ця районна санітарно-епідеміологічна станція вигідно відрізнялася від десятків інших установ такого ж типу, які переважно містилися в тісних одноповерхових будиночках, де завжди рипіли мостини, відвідувачі обов'язково вимазувались об густо побілені крейдою стіни, взимку стояв кислуватий залах диму, що валив з грубок, а влітку було сиро і прохолодно, мов у льоху. Подвір'я цієї санепідстанції було доглянуте, заасфальтоване, засаджене молодими деревцями. Мжичка вщухла, брався легкий морозець, і приємно було розім'яти ноги після важкої поїздки.
— Давно побудувалися? — спитав він.
— Місяць, як в'їхали, — сказала Куля. — Намучились, нехай йому…
Але в голосі та виразі її обличчя не було й слідів тої муки, про яку вона весь час казала. Вже згодом Жадан довідався, що Кулю в районі та області всі, посміхаючись, називали «Ксеня-великомучениця», бо її приказка «так і живемо, так і мучимось» стала притчею во язицех.
На даху санепідстанції з обох боків будинку він побачив лелек: високі, майже в людський зріст, фігури птахів були помальовані в білий і чорний кольори, а дзьоби в них були яскраво-оранжеві, такого ж кольору, як їхній «Москвич».
— А це що? — спитав він. — Громовідводи?
— Чому громовідводи? — образилась Куля. — Лелеки. Дерев'яні. Тільки ми неправильно зробили. Поставила на двох ногах. А треба було на одній.
— Нормально, — протягнув Жадан.