Афанасьєв розповідав Жаданові, що сам він із Сибіру, де познайомився з дружиною, коли вона приїхала до них у студентському будівельному загоні, — вчилася вона тоді у Вінницькому медінституті, живуть вони тут другий рік, але він ніяк не може звикнути ні до клімату, ні до кімнати, яку вони з дружиною знімають за п'ятдесят карбованців, а квартири їм не дають, обіцяють, але то все брехня, бо район зачухраний, житлове будівництво майже не ведеться, й вони з дружиною збираються податися до Сибіру, де в Афанасьєва є родичі — попервах приймуть їх.
Спочатку окрасою столу був, безперечно, смажений у сметані короп. Потім принесли борщ і пампушки з часником. Куля стала розповідати, як вона будувала санепідстанцію.
— Якби ви тільки бачили, Євгене Петровичу, — вона, дотримуючись усіх правил гостинності й субординації, зверталася тільки до Жадана, — в якій несусвітній розвалюсі ми жили! Це тут колись був такий подлєц, головний лікар районної лікарні Моздюк. Слава богу, вже нема. Так от, колись таку дурість утяли: санітарно-епідеміологічну службу віддали до рук головних лікарів районів. Ну, ті давай! Почали забирати найкращі приміщення, а нас викидати в різні халупи. А санепідстанцією нашою тоді керував Годня. Придурок такий був. Замість того щоб боротися і не віддавати будинок, він все чисто віддав Моздюку. Заводитися боявся. Ну, коротше кажучи, працювати неможливо було. Я тоді завідувала санітарним відділом. Потім Годня переїхав кудись, а Моздюка вигнали, так йому, подлєцу, і треба, а мене зробили головним лікарем. Вже п'ятнадцять років мучусь тут… І вирішила я побудувати санепідстанцію. Думаю собі: повинно щось же від тебе, Ксеню, на землі залишитись? Якась пам'ять. Пішла в атаку на начальство. Як танк. Страшне діло, — вона засміялася, і всі теж засміялися, уявивши, як Ксеня-великомучениця трощить усе на своєму шляху. — Вірите, Євгене Петровичу, пити почала з усіма тими придурками, від яких будівництво залежало. Скільки я того коньяку їм перетягала! Страшне діло. А вони, подлєци, спочатку вип'ють, а потім і до мене починають чіплятися. Знають, що я вдовиця і що мене це діло ще інтересує. Один виконроб — таке мале, миршаве — теж захотів. Коня кують, а жаба ногу підставля. А я йому кажу: куди, кажу, тобі? Пропадеш безвісти…
Всі знову розсміялися, а Кротова — та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:
— Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас — як бритва!
— А як же санітарному лікарю без язика? — продовжувала Куля. — Мовчатимеш — нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.
— В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, — вставила Кротова. — У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.
Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану — невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.
— Знайомтеся, Михайло Михайлович, — сказала Куля. — Це наш дорогий гість, професор з Києва.
— Дуже приємно, — сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. — Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.
— Що — по ікру їздили? — підморгнула Куля і пояснила: — В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко — і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.