— Ох, ох, таке скажете — найкращий! — задоволено замахав руками директор. — Був я там у ресторані «Київ» — ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.
Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».
— Смачного, значить! — І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.
— Почекайте, Михайле Михайловичу, — гукнула Куля.
Директор зупинився.
— Ви нас сьогодні не фотографуєте?
На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.
— Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, — сказав він. — Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.
— Та я жартую, — засміялася Куля. — Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС — цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки — як вони по ресторанах гуляли.
Директор ображено підняв руки.
— Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, — він притишив голос, — якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.
Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.
— А потім би так зробив.
Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.
Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.
— Це що — серйозно?
Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.
— Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, — а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, — ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, — уклонився директор і вийшов.
На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства — куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», — а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, — але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.
Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.