Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:
— А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!
— Йде, йде, — писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.
У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина — чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» — могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.
Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.
IV
Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля — вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.
— А де Бадяк? — голосно гукнула Куля, хоч кімната була зовсім маленька. Жадан пригадав учорашню репетицію і оте ідіотське слівце — темпоритм.
З-за ширми вийшов Бадяк, який видався Жаданові вже не таким гарним, як учора, коли стояв на сцені в яскравому освітленні.
— Марусю, — звернувся він до медсестри за ширмою, — кінчайте перев'язку самі. До мене комісія прийшла.
Його, мабуть, уже попередили, бо без зайвих слів він витягнув амбулаторну карту хворого Чорнодуба В. І., карту призначення щеплень та історію хвороби померлого. Однак Жадан не схопився одразу за ці папери, хоч йому й кортіло швидше зазирнути в них, а спитав Бадяка:
— Розкажіть, будь ласка, як усе було?
— Ну, як було? — знизав Бадяк плечима. — П'ятого жовтня він звернувся до мене. Глибокі укуси в потилицю й шию. Хоча з хірургічного погляду не такі вже й страшні.