II
Уранці, перед тим як іти на роботу, Жадан пішов по кефір. Ходив зазвичай до маленького молочного магазину поруч з кінотеатром «Комунар». Черга того дня чомусь була з самих чоловіків-пенсіонерів. Змерзлі, мовчазні, сонні люди — дехто одягнув навіть зимові пальта — купували переважно розливне молоко. Повільно, щоб не розбити, діставали вони своїми задубілими від холоду й старості пальцями банки з сумок, з великою обережністю ставили на прилавок. У магазині панував чистий запах дитинства; скляні банки, що сяяли прозоро-голубими мертвими поверхнями, заповнюючись молоком, вмить ставали білими, радісними, наче поселилося в них щось живе й лагідне: здавалося, що ці білі барви випромінюють тепло, якого так не вистачало цього похмурого осіннього ранку.
Жадан звернув увагу на худого діда, що стояв спереду. Щось знайоме майнуло йому в цій постаті. Старе, зруділе від старості драпове пальто, велика кепка такого ж драпу. На одній з фотокарток тридцятих років на батькові Жадана була така сама кепка з широким козирком. «Де я його бачив?» — подумав Жадан. Голова цієї людини висохла, зменшилася від старості, набула мармурового кольору і ламкості, кепка стала завелика й тому трималася на вухах, на диво м'ясистих, наче їх не торкнулися закони прив'ядання; окуляри теж були важкі й великі, сповзали на кінчик носа; з-під кепки визирали пасемця сивого волосся, тільки сивина ця була не сніжна і урочиста, як під час першої старості, а — сірувато-тьмяна, наче повсть, неохайна.
Товста, густо мальована продавщиця в рожевому шерстяному береті різко підштовхнула банку по оцинкованому прилавку, молоко хлюпнуло на підставлені руки старого. Жадан побачив чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як їх колись називали; мабуть, просто рукавички продірявилися на пальцях, тому й довелося обрізати. Старий безпорадно тупцяв, тримаючи перед собою залиті молоком, по-пташиному зігнуті пальці, заважаючи тим, хто стояв за ним. Підійшла черга Жадана, той узяв три паперові пірамідки «таллінського» кефіру й пачку сиру на сніданок і, швиденько кинувши покупки у портфель, допоміг старому: закрив банку пластиковою кришкою й поставив її на дно такої ж старої, як господар, торби з потертого дерматину — колись лискуча чорна поверхня торби тепер порепалася, потерлася безжально, частина її обсипалася, а ручки торби перетворилися на дві засмальцьовані мотузки асфальтового кольору, що мали ось-ось порватися. У дідовій торбі вже лежало теплих півхлібини. Старий мовчки дивився, як господарює Жадан, нічим не виявляючи своєї вдячності. Він, здавалося, до всього вже збайдужів. Жадан уклав ручки торби в зсудомлені дідові пальці, так наче почепив торбу на гачок. Кивнувши, дід вийшов з магазину й повільно подався у бік Рогнідинської вулиці.
Це був Шульга.
Незрозуміло чому, але Жадан одразу ж згадав його прізвище, як тільки подивився на яскраво намальовані рекламні щити кінотеатру. Щити несли в собі таємницю, захоплюючу боротьбу, заповідали життя яскраве, неземне, далеке від цієї буденної трамвайної зупинки й змерзлих людей, що стояли в молочному магазині; мужньо поверталися з орбіти молоді люди в білих космічних скафандрах, а обличчя в них були червоні, наче в індіанців; з-поза спини сліпучо-вродливої блондинки темною тінню визирав хтось із безжальними вилицями, й одне око в нього спалахувало синіми променями, наче лазерний апарат. Шульга віддалявся від Жадана. Шульга раптом виринув з забуття, і зустріти його тут, у центрі Києва, було так само дивно, як побачити живого Пастера чи Заболотного. Він працював з Левковичем, подумав Жадан. Його треба наздогнати, поки він не пішов назавжди, не зник у лабіринтах часу, у натовпі й безвісті. Він не просто стара, немічна людина, що несе додому молоко. Він тихо й покірливо йде з життя, забираючи з собою назавжди таємницю професора Левковича.
— Вибачте, ви часом не лікар Шульга? — спитав Жадан, наздогнавши старого. Той не одразу зупинився. Продріботів ще кілька сухеньких кроків, наче обдумував запитання. Став, важко дихаючи.