Море нерухоме, як карбування з червленої міді, лише місячна доріжка зблискує риб'ячою лускою. Раптом помічаю, що на мені моя краща сукня — та голуба, в якій я ходила вдень. У місячному сяйві вона здається темно-синьою. З восьми суконь у темряві я вибрала саме її — підсвідомо, бо мені тієї ночі дуже хотілося бути гарною. Приємно йти берегом. Босі ноги лоскоче сонна хвиля. Я, мабуть, схожа на сновиду, що крадеться між морем і сірими тінями наметів… Місяць заплутався в серпанку хмар. Стемніло. Я спинилася, бо побачила біля зеленого намету — зараз він був кутастою тінню, як і сотні інших — вогник. Курив Олесь. Він сидів біля відхиленого пологу обличчям до моря. Мене не помічав — я була нерухомою тінню, часткою серпневої ночі. Відчула в душі сильний пал. Поряд була моя мрія. Варто лише наблизитись. Я прямо сходила солодкими і водночас терпкими почуттями. Вже зробила крок, та раптом дорогу заступила старезна бабуся, ім'я якій Умовність. Вона прикро глянула на мене вицвілими очима і розтанула в леготі. «Нечувано! Дівчина сама йде до чоловіка опівночі!» Прочитала я в тому погляді і стала, як укопана. Дійсно, що він про мене подумає? Довго стояла в нерішучості — Олесь уже кинув курити і сидів непорушно, обхопивши руками коліна — тоді подалася до пансіонату.
Наступного дня мені запала думка, що Олесь міг мене помітити. Я зважилась прийти до зеленого намету тільки перед вечором.
Хлоп'я у самих плавках лежало, скоцюрбившись, на опальнику. Олесь укрив його ковдрою, промовив:
— Наганявся, спить, як після маку.
В ногах у хлопчика на водоростях куняв пес.
День згасав. Сонце входило в море поволі, як
палаючий танкер. На сході уже сутеніло. Там
була рівнина, без жодного горбка.
— Що по той бік дороги? — запитала я.
— Не знаю, — відповів Олесь. — Мабуть, степ. Врешті, можна й подивитись. Ходімо?
Ми перейшли вибиту ракушнякову дорогу, що тяглася вздовж берега, десь за триста метрів від моря. Рівнина була вкрита вбогою рослинністю — цупка, неначе з бляхи, колючка, припудрена білим пилком, та ріденька, при самій землі, травиця. Десь за півкілометра не стало й тієї рослинності, грунт пішов порепаний і крихкий. Олесь мовчав. Я поцікавилася, чому на моє запитання, де він працює, сказав, що вони з Іваном Карповичем колеги.
— Хм… Ми таки колеги. Тільки Іван збирає свіжі водорості, а я добуваю ті, що росли мільйони років тому.
Згодом Олесь пояснив, що працює на шахті.
Уже зовсім смеркло. У місячному сяйві земля дивно виблискувала ніби по ній розтрусили бите скло. Несподівано ми вийшли на берег лиману. Якусь мить стояли біля води, вдихаючи запах болота і вогкої солі. Помітивши, що я мерзлякувато зіщулилась, Олесь обережно, дбайливо пригорнув мене. Спізнавши ту ласку, я відчула тремтіння в усьому тілі, більш того — мене колотило. Але тільки до першого поцілунку.
Тихо. Лише лінива хвиля прошелестить по березі, загойдаються зорі й місяць на тьмяній поверхні води, і зникнуть на мить ніби втопляться… Все це стоїть перед очима, як картина невідомого художника. Чому невідомого? Я і є художник. Я намалювала її, ні — викарбувала в пам'яті, і вона прикрашає моє життя вже багато днів. Ми лежали на березі й дивилися в темно-синє небо, в якому мигтіли зорі та кажани. Кажани полювали на зорі. Про що ж ми говорили? Здається, було багато сказано. Але не словами. Крім слів існує ще й інший, значно сильніший спосіб порозумітись. Почуття давніші, й тому досконаліші за слова.
…Коли я розплющила очі, на сході вже сіріло. Ніч випаровувалась. Я лежала нерухомо горілиць з відкритими очима. Олесь звівся на лікті й поцілував — губи мої аж обпекло… Ми отямилися від крику бакланів. Здавалося, регоче ціла юрба пліткарів. Цей крик пролунав ще сильніше, коли на сході показалася тоненька скибка сонця. І враз навколо заіскрилося.
— Та ми ж лежимо на солі! — вигукнув Олесь. — А я думав, то пісок. Майже суцільна сіль!
Ми лежали на березі мертвого моря, вірніше, то були озера, утворені Сивашем, і сполучені між собою протоками. Над нами стомлено пролетів баклан. Ці птахи, взагалі, літають стомлено, ніби їм важко.
Наші спини пестило тепле проміння. Попереду дві чорні тіні: довгі-довгі. Ось вони злилися в одну — це я пригорнулася до Олеся. Під нами крихка суміш солі й сухого мулу. Перейшли дорогу. Наметне містечко ще спить. Зелений намет на краю в рожевих променях здається синім. Коли до нього залишається кроків із двадцять, Олесь раптом зривається й біжить. Я чую плач. Плаче Ігор. Йому жалісно підскімлює собака.