Слід поспати або хоч покуняти і я намагаюся ні про що не думати. Проте не думати, виявляється, значно важче ніж думати. Думки, чим старанніше їх відганяєш, тим упертіше лізуть у голову… В житті, як і в природі, не завжди над головою блакить. Інколи сваволять і грози, й суховії. Та саме завдяки негоді синішим потім видається небо, прив'ялі почуття свіжішають, як дерева після зливи. Лихо тому, хто не забуває зла, тоді зле перестає відтіняти добре, стає отрутою, якої людині не легко позбутися. Так пари ртуті, потрапивши в організм, уже не виводяться з нього. Людина, отруєна злом, стає сама носієм зла… Мабуть, у роздумах я далеко зайшов. Навряд чи моя колишня дружина є носієм зла. Вона лагідна й добра, але рік тому перед розлученням, виплеснула стільки дрібних докорів, що я дивувався її пам'яті, ніби все, що було в нас протягом десяти років, старанно занотовувалось.
Гудить ліфт. А чи не випити мені чогось? Пити зовсім не хочеться, проте думка вже є і я підводжусь. Клацання вимикача на кухні, як пістолетний постріл. Аж здригаюся. Повагавшись, що пити, каву чи чай, вибираю чай. Після кави думки вихорить, нерви напружені, а чай тонізує.
У травні Рая прийшла до мене на шахту. Моя зміна щойно піднялася на поверхню.
— Я на хвилинку, — сказала, привітавшись. — Ти ж знаєш, театр збирається на гастролі. На все літо. Зможеш приглянути за Ігорем?
Приглянути — це на три місяці оселитися в її квартирі і бути з сином.
— Зможу.
— Я впізнала тебе лише по постаті. Як ви тільки відмиваєтесь?
— Та даємо собі раду.
У кухню налетіло зелених комах, вони мерехтять навколо лампочки. Вимикаю світло і дивлюся в ніч. Ігор теж любить дивитися в темне вікно і цікавлять його не зорі, а кажани. Він може годинами чигати на здобич, вивісивши на підвіконні білу ганчірку — хтось йому сказав, що кажани кидаються на біле. А одного разу, повернувшись увечері з роботи, я не застав його вдома. Він з'явився після одинадцятої з луком через плече і цератовим мішечком у руці… Виявляється, вони з Середою, десь аж у лісосмузі, полювали на кажанів. Того вечора весь наш дев'ятиповерховий будинок нагадував вулик — пропали ж діти. В мені боролися тоді два бажання: відшмагати й приголубити, і оскільки обидва були емоційно однакові, а Ігор стояв замурзаний і розчарований невдалим полюванням, я його не відлушмачив. Потім, вечеряючи, він захоплено розповідав, як багато кажанів літає над лісосмугою, і що хоч одного, а вцілив би, коли б йому більше стріл… Кажани для нього таємниця. Вони з'являються в сутінках, приносячи на крилах супокій літньої ночі. їх не можна розгледіти, вони нагадують рухливі згустки темряви, вони — душа ночі.
Мене розбудило дзеленчання. Не розплющуючи очей, простягаю руку щоб натиснути на кнопку будильника, але рука зависає в повітрі — стільця, на якому він завжди стоїть, немає. Це ж телефон!
Сон умить випаровується. Я хапаю трубку. Голос медсестри.
— Так, це я. Що з ним?! — майже кричу.
— Спить. Марити перестав. Перед тим як заснути, поривався встати щоб подзвонити вам. Але я дала йому слово, що подзвоню сама.
— Температура… Яка в нього температура?
— Тридцять дев'ять. Приїдьте години через дві. Гадаю, він до того прокинеться.
Я дякую медсестрі. Годинник показує п'ять. Уже розвиднілось. За вікном у верховітті співає коноплянка. Тюї-тюї-тюї — чітко лунає дрімотною вулицею. «Це добре, що Ігор спить, — намагаюся себе заспокоїти. — Отже криза минула». Тільки зараз помітив, що папуги в кімнаті немає. Мабуть, пішов снідати. Та ні, його квоктання доноситься з Ігоревої кімнати. Він заклопотано походжає біля ліжка, схиливши набік голову, так, що одне око дивиться в стелю, а друге в підлогу.
— Кокочко-чко… Ігорок, — нарешті він змахує крилами і сідає на бильце. Але ліжко пусте і папуга горлає: — Гех-гех-гех! — аж моторошно.
— Коко, припини — людей побудиш! — я замахав на нього руками, і папуга змовк.
Він легко пересідає з бильця на жердину, яку йому підставив, і я відношу його в клітку. Після чого прочиняю двері на балкон, а сам іду в ванну. Пружні струмені прохолодного душу вибивають з тіла рештки тривожного сну, я відчуваю навіть голод.