— Я б залюбки з тобою полежав, так не можна ж. Сестра сваритиметься.
— Та ні, вона хороша. Це вона дозволила Коку випустити з клітки.
Папуга, почувши голоси, прокинувся і почав щубратися під крилом.
— Які ліки тобі давали?
— Якісь пігулки та ще уколи…
— Боляче було?
— Не дуже. Ну лягай уже, відпочинь.
— Не можна. Я й так порушив порядок, прийшовши пізно.
У палаті раптом потемнішало. В дверях стояла медсестра.
— Не треба було його будити, — чую її тихий голос.
— Він не спав, — кажу я.
— Так, я не спав. Я виспався вдень, — говорить Ігор.
— Гаразд, — сестра знову сіла до столу, чути як рипнув під нею стілець.
Я торкаюся долонею Ігоревої щоки, кажу:
— Я вже піду…
Ігор зітхнув, як мені здалося, аж надто по-до-рослому.
— Що ж, іди.
Якийсь час я сиджу, а тоді підводжусь і йду до дверей.
— Завтра прийдеш? — уже в дверях чую кволий голос.
— Прийду.
Стягую халат, кажу медсестрі:
— Звоніть, будь ласка, коли що…
— Гадаю, не буде потреби. Криза минула, — говорить вона, відсовуючи книгу.
Я прискіпливо оглядаю квартиру. Ніде ні пилинки. Заштовхую в нішу пилосос і йду на балкон, де в банці з водою стоять гладіолуси — два чорних і один білий. Я беру їх за вологі стебла і мені здається, що тримаю щось живе. Десять років тому нас вітали із шлюбом чорними гладіолусами. Були й інші квіти, проте цих — найбільше.
Мені здавалося тоді, що чорні гладіолуси — погана прикмета. Я їх навіть боявся: червоні блискітки на чорному тлі нагадували кров на вугіллі. Висока грецька ваза, в яку їх ставлю, дуже до них пасує.
«Бум-бум-бум… — лунають з вітальні таємничі удари бубна. — Це сталося давно, в джунглях Індії… Де зарості ліан ховають хижаків, де навесні на деревах вахуа розпускаються воскові пелюстки, де чорні, як смола, заводі оточені скелями…»
Ігор умостився в кріслі-гойдалці навпроти радіоли, як заворожений втупився в платівку. На блідому обличчі, здається, крім великих блакитних очей та відстовбурчених вух, нічого більше не видно. В нього гострі коліна й худі, як у коника, ноги.
«Бум-бум-бум! На крилах у Чіля ніч темна спочила, кажан вилітає з пітьми. Худобу в хлівах охоплює страх, бо вільні до ранку ми».
Папуга, що чіпко обхопив руками поручень крісла, наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:
— Навіщо так голосно?
Ігор не відповідає. «Мауглі» найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:
— Коли приїде мама?
Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години. А я гадав, що він думає про джунглі.
— Поїзд приходить о четвертій… Він зіскочив з крісла.
— Та вже ж чотири!
Наполоханий папуга злетів і сів на клітку.
— Треба її зустріти. Чого ми не поїхали на вокзал? — пхикає Ігор.
— Бо ти кволий. Тільки сьогодні я забрав тебе з лікарні.
Ігор дивиться на мене докірливо і насторожено. В погляді помічаю ще щось таке, від чого мені до горла підкочується важкий клубок. Син, попри свої дев'ять років, уже багато чого розуміє.
— До того ж мені на роботу треба, — брешу я.
Подумки прикидаю, що вона мусить приїхати хвилин через п'ятнадцять, коли їхатиме на таксі.
Ігор знову вмощується в кріслі і папуга, як за командою, пурхає і сідає в нього над головою.
«Бум-бум-бум! — А де ж твоя міць, що пишався ти нею? — Ох, витекла, брате, із кров'ю моєю. — А зараз спішиш по чиєму сліду? — Ох, брате, в барліг помирати іду». — Лине з радіоли.
Я ховаю в портфель свої речі нишком, щоб не помітив Ігор. Нарешті все зібрано. Ставлю портфель у коридорі під дзеркалом. Поглядом стороннього дивлюся на худорлявого високого чоловіка з довговидим сірим лицем і помічаю, як його голубі очі стають ніби матовими, а потім поблискують вологою. Мені його зовсім не шкода, цього чоловіка в дзеркалі. Сам винен.
Біля будинку заскіглило гальмами таксі. Водій повагом виходить і відкриває багажник, а Раїса виймає з машини пакунки, яскраві коробки, весь час позираючи на наші вікна. В неї кругловиде гарне лице. Мене вона не бачить, бо я стою за фіранкою віддалік вікна. Водій ставить на брук чемодан і валізу, тоді, хряпнувши багажником, несе їх до під'їзду. Раїса з пакунками в обох руках поспішає слідом. Я іду в кімнату, і, поцілувавши Ігоря в чоло та притиснувши його до грудей, кажу:
— Мені час на роботу.
Ігор злякано дивиться на портфель. В нього не очі, а два джерела смутку.