— Та вже називайте… — усміхнувся Паливода. — А під успіхами ви маєте на увазі знайомство з літературою?
— Ну…
— Та щось ніхто з авторів публікацій, які я прочитав, не виявляє бажання ставати на голову.
— Ще б пак, — погодився Лебідь. — Зручніше все-таки стояти на ногах… Клопоту менше.
Паливода раптом відзначив, що ситуація в лабораторії не хвилює ні Гончаренка, ні Лебедя.
У їдальні було гамірно. Лебідь короткозоре мружився біля меню.
— Гадаєте, тут щось змінилося з учорашнього? — посміхнувся Гончаренко. — Присягаюся, це той же папірець, що висів тут рік тому. В них меню можна на граніті висікати.
— От у В'єтнамі меню! — сказав Лебідь. — З самого тільки рису готують до півтори сотні страв. Є й горілка рисова. Гірша, правда, нашої, але нічого, пити можна… А із змії страви! Пальчики оближеш! Кавальця, смажені зі спеціями. На смак — щось середнє між курятиною і кролятиною.
Слухаючи ті балачки, Паливода пригадав слова Чередниченка: «Лебідь — геолог високого класу. Його кандидатська свого часу наробила шелесту серед учених-тектоністів. Але шість років виробничої діяльності у В'єтнамі, а потім в Ірані вибили його з наукової колії. Йому треба адаптуватись…»
«Викиди вугілля… — думав Лебідь. — Мусиш же сушити голову, знаючи наперед, що все це «сізіфів труд». Жоден із сучасних методів проблеми не зрушить. Як кидало, так і кидатиме, як гинули люди, так і гинутимуть… Міг би й не грюкати дверима, «Менделєєв»… Ет, нудьга. Вже рік сиджу біля цього вікна… Телефон».
— Слухаю. Так, так. Принось.
«Зять. Немає гірше, коли твій зять є твоїм же й аспірантом. А з Тамарою живуть, як кішка з собакою. Погулять йому, бач, закортіло. Ну, й підгулював би нишком. Так ні, подавай розлучення. Побачимо, чи знайдеш щось краще. Тамара, хоч і ледащо, проте розумна. А дівчинка в нього пішла — очі, як два агати… Так що ж таке викиди вугілля? Може, й справді метан рве, як кажуть класики… Ідея фікс, як і всі інші. Якась містика виходить: всяк умирає, хто на власні очі побачив викид.
У коридорі кроки. Здається, Зенон. Слід бути з ним привітнішим. Хай не думає, що коли розбив глека з моєю донькою, то я змінив ставлення до нього… А, може, у них усе ще владнається?»
— А-а, Зеноне! Заходь, сідай… Ну, як? Кінчаєш дисертацію? Давай, давай… А то вже Іван Полікарпович цікавився.
Молодий чоловік дивився на Лебедя сторожко.
— Даруйте… Ось робота, — він поклав на стіл товсту теку. — Треба бігти. У нас аналізи.
«І чого в них з Тамарою не клеїться, — думав Лебідь, дослухаючись до кроків у коридорі. — Гарний же хлопець».
— Кхе…
Лебідь повернув голову до Войтович.
— Що ти сказала, Валю?
— Та нічого, — осміхнулася та. — Недавно ви скаржились, що Зенон розлучається з вашою Тамарою…
— Ну, і що з того?
— Та дивно якось виходить. Він кидає вашу доньку, а ви допомагаєте йому з дисертацією. Хіба вам тепер не байдуже?
«Свята наївність, — подумав Лебідь. — Авжеж мені не все одно чи донька моя матиме від нього тридцятку аліментів, а чи вдвічі більше, коли він стане кандидатом наук». Вголос сказав:
— Помиряться. До того ж з двох наукових керівників більше працює той, у кого науковий ступінь нижчий. Іван Полікарпович Гладкий запропонував мені розділити з ним керівництво роботою Зенона, не за тим, аби я тільки числився…
3
Тишу в читальному залі порушувало ледь чутне шипіння кондиціонера. Паливоді ті звуки нагадували нічну хвилю, що лагідно перебирає черепашками. На мить він забув, де знаходиться і побачив себе на березі моря тихої серпневої ночі. Саме ночі йому запали в пам'ять, а не га-ласливі полуденні пляжі. Він прокидався від тиші і насолоджувався тишею. Паливода не лягав ні в машині, як дехто з його колег-аспірантів, ні в наметі, а стелив на розкладачці просто неба. Прокинувшись опівночі, він занурювався поглядом у темно-синю безодню, в якій плавали міріади світів: він і сам відчував тоді себе одним із них. Ті «плавання» в безмежжі ночі заряджали його добротою й силою духа…
Він і тепер відчував у собі ту внутрішню силу, яка не давала йому губитись у потоці великих і малих публікацій, бачити в тому різноголоссі, власне, хор, який на різні тони тягнув ту ж саму мелодію… Як хімік, він не міг збагнути, чому це вугілля — прекрасний поглинач газів, перетворюється на газову бомбу. Адже газ не просто заповнює пори сорбента, він встеляє їхню поверхню. І чим більший тиск, тим щільнішим шаром молекул буде викладено поверхню пор. А площа тих пор — ой, яка велика!