Від перепаду тиску у вухах позакладало, тільки вряди-годи долинали уривки «солоних» жартів шахтарів. Пригадались двоє подорожніх, яких вони з Іваном Олексійовичем підібрали в свою машину біля Харцизька. Один — кривий на ліву ногу. Коли сідав у машину аж жовна надимались і з худорлявого обличчя не сходив вираз страждання, потім весь час рипів зубами. Другий — товстенький у вишиванці, оцінюючи зиркав на Паливоду, либонь, намагаючись вгадати, скільки ж тому років.
Довідавшись, що вони з шахти «Першого травня», Іван Олексійович запитав:
— Там у вас часто викиди бувають?
— Трапляються… — зітхнув чоловік у вишиванці. — Он Павлові ногу покалічило. Інвалід тільки проскрипів зубами.
— І як же це сталося? — поцікавився Ярослав.
— Через необачність… Павло забійником працював. Заробляв добряче. Та хотілося ж іще більше мати…
— При чому тут заробіток? Чоловік повернувся до Паливоди, від нього війнуло перегаром.
— Бачиш, дорогуша, оті дві-три десятки, що їх має за зміну забійник, можна заробити по різному. Інколи так попре щастя, що заробиш удвічі, а то й утричі більше; а весь труд — вдалий поворот обушка. — В мові чоловіка вловлювався західний акцент. — Бува рубаєш, рубаєш, а потім відчуваєш, що вугілля стає важким і твердим, ніби камінь. Отут і пильнуй. Може кинути. Молодь, уздрівши таке, тікає, а битий жак-забійник, який провів під землею не один рік, шукає у вугіллі тріщину, стромляє в неї обушок і, крутнувши його, вимітається до криївки. По часі чуєш вибух і маєш у забої гору вугілля. Відбійним мо-лотком уколював би тиждень.
— Але ж це безглуздя! — здивувався Ярослав.
— Хе-хе, безглуздя… — подав голос інвалід. Він сміявся і водночас скрипів зубами.
Його товариш, помітивши на обличчі Паливоди збентеження, сказав:
— Не подумай тільки, що Павло скрипить зубами, бо злий. Це в нього, коли вип'є. До зятя ж у Харцизьк їздив. Зять — колишній його учень — теж забійник. Ото і причастилися, згадуючи минуле. Павло більше зятя любить, ніж доньку. Правда. Павле?
Інвалід щось прохарчав у відповідь, не обертаючись.
— Це Микола — зять його тоді виніс із криївки, яка обвалилася й привалила Павлові ноги. А Павлів напарник, хоч його тоді й не придушило, лежав два тижні в лікарні — отруївся газом.
— Хіба в нього не було саморятівника? — запитав Паливода.
— Ех, дорогуша, дорогуша, ти встигни ще ним скористуватися, тим саморятівником. Якщо ж устигнеш, але перед тим ковтнеш того газу — мучитимешся з тиждень — нудота, головний біль. Якщо ж не встигнеш — лигне тебе дідько. А побачив би ти трупи людей, що отруїлися під час викиду… Зелені й покручені, немов би їх корчі крутили.
…Кліть, яка досі падала з рівномірною швидкістю, почала різко гальмувати. Потріскувало у вухах. Паливода відчував, як сила інерції вдавлює його в підлогу.
— Приїхали, — глухо долинув голос Чередниченка.
Ярослав спрямував промінь світильника між дверима й дахом кліті: світна пляма поволі поповзла вниз разом з патьоками води, що стікали по сірому колодязю шахти.
Майстер, який мав провести Паливоду до місця відбору зразків, вийшов з підйомника останнім. Крім шахтарської амуніції, в нього через плече висів ще аналізатор на метан.
— Не забув? Відбиратимеш через один пікет, — наставляв Іван Олексійович, лаштуючи на плечі порожнього рюкзака. — А біля місця, де стався викид — через два, п'ять, десять метрів…
— Гайда вже, — квапив майстер.
Вони йшли по дерев'яному настилі, збоку колії. Паливода ледь устигав за провідником. З тієї хвилини, як вони залишилися вдвох, його не покидало моторошне відчуття, адже над головою п'ятисотметрова товща. Хоча тунель — до трьох метрів заввишки і стільки ж завширшки — і кріпився металевими арками, Ярослав боявся тієї товщі. Він уперше згадав слова Лебедя, які спочатку розізлили його, а потім надали затятості:
«Ідея фікс, як і десятки інших». Тут глибоко під землею вони вже не здавалися такими образливими.
Тунель раптом розгалузився на два значно вужчі. З-під стелі зникли лампи денного світла. Майстер зупинився, кивнув праворуч:
— Вам туди. Ідіть цим штреком, нікуди не звертайте. І майте на увазі, штрек не вентилюється, бо ніхто в ньому не працює. Відчуєте слабкість, потовиділення — ноги в руки і гайда назад. Метан — така зараза, що й не зчуєшся, як втратиш свідомість… Ну, бувайте.
Паливода якийсь час ішов швидко, ніби хотів наздогнати білу пляму від світильника, що бігла попереду по дощатому настилу. Іноді настил уривався, і він тоді чалапав по кісточки в воді. В деяких місцях покрівля низько просіла, обаполи, якими вона кріпилася, потріскались, арки покрутило і Паливода, зачаївши подих, пролазив під тим місцем навпочіпки. Нарешті промінь, що знесилено борсався в суцільному мороці, уткнувся в перепону. Отже позаду — більш ніж двокілометрова відстань, а від порожнини викиду його відділяє свіжозмурована стіна. Ярослав уже давно відчував, що йому важко дихається.