8
Чоловік був високий і згорблений. Зморшкувате обличчя з приплюснутим носом і відвислою нижньою губою робили його схожим на добродушного верблюда.
— То вас цікавлять фізичні методи… А, даруйте, хто ви й звідкіля? — Він підкидав на долоні чорну газову запальничку.
Почувши відповідь, вигукнув:
— Що ви кажете! Є такий інститут, є… Я його знаю по Марцевичу.
— Хто це? — не зрозумів Паливода.
— Як, ви не знаєте Марцевича!? — В голосі чоловіка вчувалося розчарування. — Надзвичайно цікавий хлопець. І до біса розумний. — По миті додав: — Яв нього був опонентом.
Ярослав сказав, що він недавно працює в цьому інституті і не всіх ще знає.
— Так щодо аналізів… — нагадав.
— Є, в нас такі прилади, є. В лабораторії спектроскопії. Мучник там завідуючий. Рекомендую вам його. По-перше — органік, що для вас важливо, по-друге — обдарована людина.
— А як до нього потрапити? — запитав Паливода.
— Його звати Денисом Парамоновичем… Це в старому корпусі, що через дорогу. Втім зараз почнеться обідня перерва, ви його не застанете.
Ярослав, який поснідав склянкою чаю в поїзді і вже давно відчував голод, поцікавився, де їдальня.
— Що, у вас теж почалося виділення шлункового соку? Атож, атож, всі ми — науковці живемо за тим самим біологічним годинником: час сніданку, час обіду, час вечері.
Паливоді спало на думку, що в молоді роки чоловік цей був надзвичайним базікою, таким залишився й на старості. Є люди, в яких риси характеру до того сталі, що ні час, ні злами в біографії не спроможні їх викривити.
По дорозі до буфету чоловік запитав у Паливоди його ім'я й по-батькові і який він вуз закінчив.
— Та Сашко ж Притула — ваш завідуючий кафедрою — мій учень! — вигукнув зраділо, почувши відповідь.
…Чоловік промокав носовичком краплини поту на великому похилому лобі. Він і справді нагадував чимось верблюда — балакучого дромадера.
— Ага, качка, котлети, яловичина, — читав меню Ярославів новий знайомий. — Ось це й візьму. Не люблю обсмоктувати пташині кістки. М'ясо — свинина або яловичина! Тільки б кусень смачніший…
За столом, на який вони поставили підноси, обідала білява дівчина років двадцяти п'яти. Старий усміхнувся їй і не без лукавства в голосі сказав:
— Ось цей чоловік, Таміло Андріївно, займається вуглехімією. Чом би вам не погомоніти, га? Як колегам…
Дівчина кинула швидкий пильний погляд на Паливоду.
— Не заперечую. Коли пообідаєте, зайдіть у п'ятдесят другу, це на другому поверсі.
Вона вийшла з-за столу і попрямувала до дверей. Ярослав провів поглядом її зграбну постать у барвистій ситцевій сукенці. Сусід, перехопивши його погляд, усміхнувся посмішкою старого ласуна,
У п'ятдесят другій тхнуло бензолом. Дівчина, тепер уже в білому халаті, поралася біля витяжної шафи.
— Заждіть хвилину, я зараз, — за гудінням витяжки він ледве розчув її голос.
На письмовому столі під склом помітив дві фотокартки. Найближче до нього було любительське фото жінки у фартусі, на голові — біла хустина, з-під якої виглядало темне волосся. Жінка стояла у дворі: з одного боку виднівся ріг сільського будинку, з іншого — літня кухня, між ними — кущі й деревця.
Нарешті дівчина опустила скло витяжки, натисла на вимикач. Стало тихо. Крізь прочинене «вікно долинав шурхіт верховіття. Ярослав перевів погляд з фотокартки на дівчину: ті ж самі риси обличчя — широкопосажені очі, брови — чорні дуги, тонкий, навіть гострий ніс. Тільки одна невідповідність — жінка мала чорне волосся.
— Мама, — пояснила господиня, помітивши, що Паливода розглядав фото.
— Ви схожі… Тільки волосся різного кольору.
— Не так щоб уже й різного, — посміхнулася дівчина.
У тій посмішці було трохи ніяковості, трохи іронії щодо самої себе. Та за мить лице її стало серйозним, навіть офіційним.
Паливода запитав:
— Вам не доводилося зустрічати в літературі згадки про окисли азоту у вугільних газах?
Дівчина на мить замислилась, перевела погляд на каштанове галуззя за вікном.
— Не доводилося, — хитнула головою. — А чого вас цікавлять саме ці окисли?
— Власне мене цікавлять нітросполуки у вугіллі… А окисли — лише свідки їх наявності.