Не приховувала оптимізму й Войтович. Вона походжала в новозв'язаній сукні від дверей до вікна, немов на помості будинку моделей. — Але ж і колеги! Я пишаюсь вами! — добродушно іронізувала.
— Ми, Валю, теж пишаємося тобою, — казав Гончаренко. — Щоб зв'язати таку сукню, слід мати неабиякий хист.
— Так? — Жінка кокетливо повела каштановими очима на геофізика. — Вважаєш нічого собі вийшло?
— Не те слово! І колір салатний — тобі до лиця.
Припинив потік благодушності Чередниченко.
— Ти й тепер вважаєш, що заявляти про твій показник передчасно? — звернувся він до Паливоди.
— По-перше, не мій, а наш, — відказав Ярослав. — А по-друге, з часу нашої з вами розмови на цю тему не змінилося нічого. Як і тоді, немає прямих доказів, що саме нітрогрупи виконують роботу викиду. До того, як вийти з цим показником на люди, слід мати підтвердження нашого методу бодай одним якимось іншим. Ну, хоча б спектральним.
— А що чути з тієї організації, куди ти їздив? — поцікавився Іван Олексійович.
— Мовчать поки…
— То виписуй відрядження і — з богом.
13
З інституту Таміла вийшла о восьмій вечора. Каштани перепліталися вгорі кронами, роблячи й без того вузеньку вуличку схожою на довгу тінисту альтанку. Вітер враз обхопив стан Таміли, затріпотів тонкою батистовою блузкою, пустував у волоссі.
У кав'ярні «Пінгвін», в наріжному будинку за триста кроків від інституту, крім морозива, можна було з'їсти тістечко чи бутерброд із склянкою міцного чаю. Здаля кав'ярня нагадувала великий акваріум з людьми; завітати до неї закликали семеро майстерно зроблених пінгвінів. На грудях кожного з них горіла відповідна літера назви кав'ярні.
Порівнявшись з вітриною, Таміла побачила Панька Семеновича. Старий спроквола щось жував, запиваючи вряди-годи ковтком якогось напою. Він, мабуть, розмірковував над чимось невеселим, бо місце постійної іронії на його старому обличчі поступилося неуважливості. Таміла дивилася на згорблену самотню постать і її охоплювало співчуття. Цей добряга, який з дитячою довірою тягнеться до кожного, хто потребує допомоги, сидить зараз самотній, не потрібний нікому. Вона рішуче попрямувала до його столу.
— Непогане містечко для побачень, — мовила, підсідаючи. — А де ж вона? Запізнюється?
— Це гарні жарти, дитя моє, — обличчя його враз проясніло. Таміла вловила в ньому вдячність. — Та кажіть-бо, кажіть. Таке приємно слухати.
— Ага, я отак розважатиму вас теревенями, а там, гляди, вчепляться мені в патли…
Офіціантка, угледівши свою постійну відвідувачку, спинила на ній запитальний погляд. Таміла підняла два пальці, мовляв: дві порції.
— А, будь-що-будь, — продовжувала вона. — Хай не запізнюється — адже ви на вісім домовлялись? Так?
— Так, на вісім. У неї були чорні, мрійливі очі, біле, мов з гіпсу, обличчя і стрункий, як у вас, дитя моє, стан.
— Щось я не втямлю. Ви кажете про неї в минулому часі?
— В далеко минулому! Років сорок п'ять тому це було. І. уявіть собі, Таміло, у цій же кав'ярні…— Старий уперше назвав її по імені; до цього він казав на неї «золотко», «дитя моє», «Таміло Андріївно». — Атож, саме тут. А поряд, на розі, був кінотеатр «Серп і молот»…
— Ну й де ж вона зараз, та щаслива смаглявка?
Тієї ж миті Таміла пошкодувала, що запитала. Обличчя сусіда по столу пойнялося болем. Він на хвильку замовк, а тоді мовив, не підводячи очей:
— Я був на фронті, а вони при евакуації потрапили під бомбардування. Вона і двоє наших дівчаток…
Офіціантка поставила перед ними дві порції «ескімо», политого малиновим сиропом.
— О! Що це ви надумали! — Панько Семенович театрально розвів руками, проте в постаті його було більше природного трагізму ніж театральності.
Таміла підвела на нього очі, мовила притишено:
— Даруйте за те нерозумне запитання.
— Та нічого. Я сам почав… Слухайте, а чого це на вас напосілась Ченко?
— Хотять з Мучником щоб я сорбцію їм робила.
— Тільки це? — задумливо примружив очі старий.
— Понабирали госпдоговірних тем, а виконавців катма. От вони й хотять на мені виїхати.
Якийсь час вони сиділи мовчки. А тоді озвався Панько Семенович:
— Може, я помиляюсь. Але мені здається, що стосовно вас Олена Миколаївна проводить якусь політику. В чому вона — та політика — важко сказати. Але вона є…— Поміркувавши, старий додав: — В мої часи таких людей, як Ченко, було дуже багато. Я їх нюхом чую.
— Мені й самій це приходило в голову, — звірилась Таміла. — Але ж мусить бути причина для такої політики. А її немає. Тій жінці я нічого лихого не зробила — ні словом, ні ділом.