— Ти що, справді вчинив би тепер так, як уві сні, коли б довелося той випадок пережити знову? — озвався я.
— Скажу, що ні. Але це я кажу під впливом сорому, якого зазнав, коли прокинувся. Якби ж відбувалася справжня подія, так би мовити, без підготовки, то хто зна, що взяло б у мені гору: інстинкт людської взаємодопомоги чи логіка врятування власної шкіри… До речі, про шкіру. У мене на тілі в області серця з'явилась якась пляма, схожа на родиму. Поява її співпадає з моєю прогресуючою глухотою й сліпотою до чужого болю. Часом здається, що то слід пуповини, яку немовби відсічено при самому тілі і залишено мені тільки мій особистий клопіт. Пляма не свербить і не болить, але я весь час її відчуваю.
Поїзд стишив хід і невдовзі зупинився. І тут ми побачили високого худого чоловіка з гітарою і біляву жінку, що повисла в нього на руці. Слідом за ними повненький чоловічок з двома валізами. Це була, напевне, та компанія з сусіднього купе, яка частувала нас музикою. Я очікував, що ось зараз зайде хтось і покладе край нашій бесіді, але поїзд рушив, а ми лишилися самі.
— Вакуло, чого ти мені ніколи про той випадок не розповідав? — запитав я.
— Розповів колись одному… Так він перестав по тому їздити зі мною у відрядження. Але найгірше, — про це довідався ще дехто з колег. Зауваж — уже з його слів…
— Ми з тобою працюємо пліч-о-пліч понад п'ятнадцять років. Але нічого такого я не чув.
— Інші чули… Маю підозру, що в їх числі — і наш завідуючий.
У примружених очах Вакуленка раптом засновигали жовті бісики, а в зморшках доволі вже пожмаканого виду зачаїлось чи то єхидство, чи то іронія.
— Зізнайся, колего, — промовив він з усміхом, — адже після почутого тобі важко буде не бачити в мені вбивцю?
Я пропустив його слова повз вуха, натомість поцікавився:
— Ти казав, що тобі одягли наручники… Ну, й чим усе скінчилося!
— А чим? Слідство було коротким. Допитали студентів. На місце події вислали вертоліт. Невдовзі зловили Костиля й Линду. Мої підозри виявилися слушними: всі троє були втікачами-рецидивістами. Дружки напасника посвідчили, що відмовляли його від лихого наміру, але він їх не послухався. Наклепали, що це він підбив їх на втечу. Хоча я переконаний, що голова всьому був Линда. Вони йому корилися. Ну, й не останню роль у моєму звільненні відіграло те, що в мене був струс мозку і перелом щелепи. Як згадаю ті чотири доби страждань, поки ми по тайзі добиралися до найближчого населеного пункту… Бр-р!
Вакуленко надовго замовк, а тоді, згадавши про чай — уже холодний, одним духом вихилив його.
— За сімнадцять років, — озвався він по часі, — не пригадаю випадку, щоб, почувши звук гітари, я не переживав знову і знову ту подію. І щораз мене точить хробак, мовляв, убив такого самородка-гітариста!
— Ну, а дівчина, яку ти врятував від безчестя… З нею ти підтримував стосунки?
Вакуленко скептично посміхнувся.
— Авжеж. Усі ці роки. Вона стала моєю дружиною, — повагавшись, додав: — Тепер уже колишньою.
Квітнева надія
«Він уперше поцілував мене на великдень. Я не соромилась, бо був ранок і в дворі цвіла абрикоса…»
Кіптяве полум'я свічки хлюпалось об дно черепка з розтопленим воском. Пальці опускали яйце в фарбу і свіжіло воно цвітом абрикоси — червоно-білим, як весняний день.
— Мамо, досить писанок. Лягай уже. Тобі не можна стільки працювати. — Голос долинав з кімнати, де чулося гупання праски і пахло білизною.
— Ні, доню, завтра приїдуть гості. Треба, щоб усім вистачило. — Примружені очі оглядали писанку, немов шукали в її морелевому цвіті загублений спомин.
«…Він підніс мою писанку до місяця і вдивлявся, вдивлявся, не відриваючись, немовби продовжував вранішній цілунок. Місячне сяйво рідким сріблом цідилося крізь верховіття на обличчя, руки. Я віддала йому того вечора свою писанку…»