— Було… — погодився Чередниченко.
— А зараз зовсім інше. Сподіваюсь, ти знаєш, де директор сусідньої шахти?
— Знаю.
— Отож-бо! А за що його запроторили? За порушення інструкції. Якби нещасний випадок стався без цього, комісія склала б якийсь м'якший протокол. А так… Голова комісії водночас є і одним з авторів тієї горезвісної інструкції… А тепер уяви на мить, що я наказав своїм при застосуванні противикидних заходів послугуватися даними вашої методи, а не Інструкції… Вже наступного дня про це знав би Гірничий нагляд, їхні люди обходять шахту чи не щодня. — Директор помовчав; його широке чоло, на якому завжди знати було затятість, взялося зморшками. Поміркувавши, він сказав: — Бачу єдиний реальний вихід: ваш метод слід подати на розгляд Центральній комісії… Хоча мушу одразу ж застерегти — пробитись там буде важко.
— Гаразд, — мовив Чередниченко, зітхнувши. — Ну, хоча б акт перевірки я матиму від тебе?
— Що, з поганої вівці, хоч вовни жмуток? — кисло посміхнувся директор. — Матимеш акта.
Це не проблема… Навіть більше: можете продовжувати перевірку свого методу на всіх пластах… І не треба дякувати. Я в ваших прогнозах зацікавлений не менше ніж ви.
З Антоном Павлюком Чередниченко познайомився багато років тому, коли той по закінченню заочного гірничого інституту став молодим майстром вентиляції, а він — на той час новоспеченим кандидатом наук. Обидва були родом з Луганська і навіть мешкали по сусідству — тільки на протилежних берегах Луганки. Краєвиди маленької, порослої очеретами річки наклали відбиток і на естетичних смаках Антона. В директорському його кабінеті, як і в приймальні, висіла картина з пейзажем тихої заплави, по берегах якої росли верби та осокори.
Директор підвівся і, підійшовши до столу, витяг з шухляди чималу низку тараньки. Одірвав з десяток.
— У нас наловив, — мовив, кладучи перед Чередниченком. — Догулював же відпустку у батьків.
На мить Іван Олексійович побачив у цьому невисокому кремезному чоловікові з бобриком лисіючого білявого волосся хлопчака з берегів Луганки — буцматого впертюха, який однаково наполегливо відшукував рибні місця, долав нудні для нього шкільні науки і відстоював (де треба кулаками) свій авторитет в компанії таких, як сам.
Вони розлучились, як завжди щиросердно. Хоча в очах директора й було помітне невдоволення собою, а може, й почуття провини. Уже в дверях він сказав:
— То готуй акт перевірки…
17
Двоповерховий будинок з баштою і колонами на парадному вході дещо згорда позирав просторими вікнами на хати приватного сектору. Це був лише адміністративний корпус. Увесь же інститут розкинувся за старовинною кованою загорожею в парку. Іван Олексійович, проминувши парадне, направився в прочинені фігурні ворота. Годинник на вежі показував другу і Чередниченко сподівався застати о цій порі Ольговиченка — доктора наук, якого він знав з численних публікацій, хоча особисто з ним і не був знайомий. Літня вахтерка дивилися на нього сторожко, проте розтлумачила, як знайти відділ викидів вугілля. Саме в цьому відділі працювали, так би мовити, законодавці з техніки безпеки шахт. Попри холодну пору на клумбах подекуди збереглися червоні квіти, а в басейні, повз який проходив Чередниченко, кволо дзюркотів водограй і плавало жовте листя.
Ольговиченко виявився простим чоловіком. Коли Іван Олексійович назвався, він мовив:
— Чи не ви це виступали на семінарі в Ростові?
— Я.
— Отож-бо я й подумав: знайоме обличчя. А знаєте, мені ваша думка тоді сподобалась… Ми з допомогою газоносності прогнозуємо викиди, а виміряти її до пуття не вміємо. Правда, у нас тут хлопці силкуються вдосконалити існуючий метод. Але на те надії мало. Бо якщо їм пощастить позбутися інструментальних вад, то як позбутися тектонічних тріщин, крізь які газ любісінько собі перетече на інший горизонт або й на поверхню? Може, й справді, слід шукати якийсь інший спосіб заміру, скажімо, через ту ж хімію вугілля…
Ольговиченко був високий кощавий чоловік з вузьким ніби рубленим обличчям. Сірі очі дивилися спокійно і вдумливо. Його великий письмовий стіл нагадував барикаду з книжок, журналів, рукописів. То був типовий стіл ученого, який потребує мати все під руками. «Такий самий безлад, як і в мене», — подумав Чередниченко, зупиняючи погляд на мельхіоровій попільничці кленового листа. Ольговиченко, помітивши те, сказав:
— Може, закурите? — Він висунув шухляду 1, діставши пачку сигарет, поклав перед гостем.