Тим часом із прірви з'явився ще один підйомник і черга швидко почала посуватись. Паливода віддав один із двох металевих жетонів (круглий) стволовому, другий (трикутний) сховав у кишеню. Враз їх стисли в тісному гурті, грюкнув засув на дверях і кліть посунула вниз…
— Шефе, — почув Ярослав тихий голос одного з їхньої бригади. — А що «буграм» потрібно?
— Це не «бугри», — відказав пошепки бригадир. — Це науковці.
— А що вони хотять?
— Заткни рота, Степане… — А тоді — вже м'якше: — Скажуть — знатимемо.
Вони, мабуть, думали, що в гомоні, який панував у набитому людьми ліфті, їхніх голосів не розчують. А, може, просто не помітили Паливоди, якого до них притисли спиною.
«А й справді, чого нам треба? — подумав Ярослав. — Чого, власне, мені треба? Чи не простіше було б походжати серед студентів в лабораторії або проводити десь заняття…» Він згадав, як невдовзі перед його звільненням до нього на заняття прийшов з інспекцією завідуючий кафедрою. Сталося так, що вибір випав на найсильнішу з його груп. Ярослав диктував їм рівняння реакцій і задачки прямо з голови. І вони безпомилково вирішували їх на дошці. Жоден не схибив, хоч задачки він давав досить складні… Сподівався, що після цих відвідин завідуючий змінить про нього і його метод навчання свою думку. Гай-гай… Сталося навпаки — йому поставили на карб його ж здобутки. Мовляв, не носить на заняття конспект, а отже й не готується до занять. І тоді він збагнув усю закостенілість, лицемірність і аморальність системи навчання, складовою якої був і він сам, і його завідуючий. На зборах і конференціях виступали з закликами поважати моральний кодекс, а на кафедрах панував дух клановості, ворожнечі й виживання. І вся ця могутня машина, навчаючи студентів спеціальних дисциплін, попутно підкидала їм уроки цинізму, меркантильності й протекціонізму. І розходилася та «наука» хвилями у всі сфери буття людського…
Ярослав відчув, як підлога стала тиснути йому в ноги. Кліть уповільнювала падіння і незабаром у просвіті між дахом і дверима засіріло, а потім з'явилося мерехтливе світло неонових ламп, що висіли під стелею штреку, до якого причалила кліть.
Вони ледь поспівали за шахтарями. Ярослав давно уже завважив, що в шахті ходять швидко. Тут немовби поспішають якнайскоріше виконати роботу і якнайшвидше вибратися на-гора. Попереду йшов бригадир Олесь, за ним, майже бігцем, — невисокий кремезний чоловічок, який питав про них у ліфті, слідом — ще троє. Гуділо. То по «кишці» з прогумованого брезенту, яка висіла під стелею, качали повітря.
…Промінь світильника висвітив купу металевих арок і бетонних затяжок, а далі уткнувся в порожню вагонетку і прохідницький комбайн. У вибої було свіжо й легко дихалося, хоч вентиляційна труба й обривалася за півсотні метрів. Шахтарі поклали під стінку фляги з водою й «сидори», поскидали саморятівники. Бригадир тим часом спрямував промінь на чорну дошку, яку було прибито до стіни штреку. Ярослав устиг помітити написане крейдою: 0,2 % метану, дату і підпис. Олесь немовби питав: «То як бути далі?»
— Ми вас надовго не затримаємо, — озвався Іван Олексійович. І, глянувши на Паливоду з Гончаренком, сказав їм: — Почали.
Поки вони відбирали зразки, Чередниченко уважно оглядав незакріплене склепіння над їхніми головами, породу, на якій лежав вугільний пласт, і — яка його покривала, щось занотовував у блокнот. А тоді про щось розпитував бригадира.
Коли вони вже впряглися в рюкзаки, чоловік, якого бригадир називав Степаном, сказав:
— Приходьте ще.
— Та прийдемо вже, — відказав Чередниченко. — І завтра, й післязавтра, і після післязавтра…
Світ зустрів їх першим морозцем. Дерева й кущі в палісаді перед шахтою поблискували інеєм, заледенілий брук уже встигли посипати піском. Ярослав вдихнув на повні груди. Його духовне «я», котре щораз, як він опинявся під землею, стискалося в тугий клубок, тепер «розпустилося» і немовби й не вміщалося в тілі. Він подумав, що з усіх людей тільки шахтарі знають ціну просторові. Бо тільки вони відчувають оцей перепад від замкненості до безмежжя щодня. Може, це й робить їх оптимістами.
На виході з їдальні здибали вибухівників — гладкого Івана й Дядю. Привітались щиросердно, як добрі друзі. Досі Паливода й Гончаренко ба чили їх тільки в шахтарській робі, а тепер на них були модні утеплені плащі, пухнасті шарфи і добре підібрані до повновидого Іванового й худорлявого Дядиного облич капелюхи. Інтелігентну незворушність на лицях порушували тільки бісенята, які витанцьовували в блискучих Іванових очах, та вираз іронії, що ховався в зморшкуватому Дядиному обличчі.