— Бідолашне дитя, — мовив співчутливо Гончаренко. — Лікарі запевняють його, що з батько усе гаразд… Насправді ж кепсько. Тільки витягнуть з того світу, як вони обоє знову туди провалюються. Чи довго триватиме це змагання? До речі, коли ти встиг наковтатись того газу? Все ж чітко було. І раптом — беркиць! Добре, ш рятувальники підоспіли.
Відхилились високі білі двері, з'явився Іван Олексійович.
— Сидиш уже! Будуть з тебе люди, будуть. Приходила ж комендант з гуртожитку, — Чередниченко усміхнувся. — Каже, за дорученням громадськості. Слова підтримки, побажання швидкого одужання, таке інше… На, ось, — кинув на коліна Паливоді лист. — Тобі.
Досить було одного короткого погляду на почерк на конверті, щоб мелодія «Червоні маки», яка з часом пригасла в пам'яті, зазвучала з новою силою і так чітко, немовби він сидів не палаті, а на концерті. І якщо до того Ярослав «чув» її без слів, то тепер вона линула, як освідчення: «Червоні маки — квіти кохання…» Не мі збагнути тільки одного — чому так швидко прийшла відповідь від Таміли. Адже листа їй вії відіслав в останній день перед шахтним експериментом. До того він їй не писав і отже адреси вона не знала.
— Скільки нас уже тут тримають? — запитав Паливода.
— Тримають… — Чередниченко подивився чи то з докором, чи то із співчуттям. — Та вже більше тижня.
«То, виходить, мене теж за вуха з того світу витягували…» — подумав Ярослав. Він розпечатав конверт і побачив округлий каліграфічний почерк, яким було заповнено всю сторінку. Спершу пробіг очима внизу: «Цілую. Твоя Таміла». А тоді почав читати зверху…
22
Неподалік двоповерхового будинку з вежею і годинником на ній виросла бетонна кам'яниця. Робота велася вже на восьмому поверсі: блискала електрозварка, працював баштовий кран, чулися команди «віра». З усього було видно, що монтувалася висока споруда, для якої будинок з баштою і колонами мав бути таким собі п'єдесталом або точкою відліку поступу, якого досягла наука за останні десятиліття. Між тим, із дверей адміністративного корпусу вийшов невисокий чоловік у сталево-сірому пальті і шапці пиріжком. Вийшов, мабуть, на хвилинку, бо навіть не застібнув пальта. Чоловік ковзнув невидячим поглядом по Чередниченкові і його молодших колегах і, проминувши ворота в загорожі, зайшов на будівельний майданчик. Відтак зупинився перед здорованем в одязі виконроба-будівельника і став йому щось казати. Здоровань згідливо кивав.
Іван Олексійович, спершу уздрівши того чоловіка, вже був розтулив рота щоб привітатись. Та по миті зрозумів, що він, хоч і схожий на Бульбинського немов дві краплі води, проте ним не є. Бульбинський був крупнішим і старшим. Власне, цього чоловіка можна було б вважати зменшеною копією Бульбинського. Його немов би «витягли» з більшого Бульбинського, як з більшої «матрьошки». Іван Олексійович подумав, що за логікою, в цьому інституті мусить бути ще одна — значно менша копія Бульбинського, а десь підростає і готується до таких самих функцій ще одна… А чоловік, показавши рукою на восьмий поверх та віддавши якісь розпорядження, знову направився в адміністративний корпус. По трьох з портфеля ми, здавалося, й поглядом не ковзнув. Проте Іван Олексійович міг би заприсягнутися, що він їх не просто побачив, а й роздивився з голови до ніг ховаючись водночас за «маскою» заклопотаності.
Тим часом до парадного з колонами підкоти] мікроавтобус, з якого вийшло п'ятеро чоловіків
— О, нарешті, — сказав Іван Олексійович. — Ходімо. Гірничий нагляд приїхав.
Один з тих, що прибули, уздрівши Чередниченка з колегами, зупинився біля парадного. То був директор шахти Павлюк. Він подивився на них уважно: в погляді проглядалася не тільки цікавість, а й співчуття, і навіть занепокоєння.
— Доброго дня, — привітався Павлюк, — колі вони наблизились.
Паливода завважив, що в нього була дебела як у Пантелєєва, рука.
— Як почуваєтесь? — запитав директор шахти.
— Та очухались уже, — відказав Чередниченко.
— Ну, дай вам бог…
Вони пішли слідом за директором. Над сходами, що вели на другий поверх, було виставлено фотомонтаж: високий довгоногий чоловік спускався тими ж сходами в супроводі кількох осі, серед яких був і Бульбинський. На шляхетному обличчі з високим чолом того показного чоловіка світилася добра, ледь поблажлива посмішка. На лицях решти було знати одкровення і поштивість. Ті, що супроводжували, могли б бути схожими на апостолів аби не надто діловий вигляд і не вишукані костюми людей двадцятого століття. Фотокамеру, либонь, було встановлено в фойє біля вхідних дверей: об'єктив дивився знизу. Іван Олексійович завважив, що Бульбинський і на того високого поважного чоловіка дивився немовби з-під маски. І все ж він помітив на його обличчі певні «пізнавальні знаки». То був страх і запопадливість. Чередниченко всміхнувся. Йому здалося на мить, що він підгледів Бульбинського в самій тільки спідній білизні, яка вже не приховувала вузькоплечості, черевця, дебелого поперека і коротких волохатих рук… За великою, чи не в людський зріст, фотографією було виставлено менші. На одній з них той самий чоловік з високим чолом і видовженим тевтонським обличчям схилився над макетом нового висотного корпусу інституту, біля якого стояла приземиста споруда з баштою і яка, справді, була для тієї кам'яниці лише однією з архітектурних деталей. Макет було виготовлено майстерно і чоловік, що широкоплече схилився над ним, нагадував бога-творця, котрий приготувався вдихнути в нього життя. З-за спини виглядали лиця тих самих людей, що супроводжували його сходами. Попри індивідуальні риси, всіх їх пронизував один вираз — тривожного очікування. Вони немовби боялися пропустити диво — того менту, коли з дверей кам'яниці, над якою схилився «бог-творець» вийде перший співробітник…