Зупинились на початку довгого широкого коридору біля дверей з дощечкою «Актовий зал». У просторому приміщенні неподалік від президійного столу сиділо з десяток чоловіків, серед яких був Пантелєєв та двоє його співробітників-шахтарів. До них попрямував і Павлюк. Чередниченко з колегами посідали неподалік від дверей.
За кілька хвилин зайшов Бульбинський. Він був у тій самій сталево-сірій трійці, здавалося, щойно зійшов з фото. Чередниченкові навіть подумалося, що там, над сходами, тепер, мабуть, бракує однієї постаті і вона — та постать зараз займе місце за президійним столом. У Бульбинського була м'яка плавна хода — немовби не йшов, а ковзав, як лижник.
Опинившись за столом, він спитав:
— А чого тут сторонні? — І подивився на Івана Олексійовича і двох його товаришів.
— Вони не сторонні, — озвався один із тих, що-сиділи на передніх стільцях. — Вони були при тому, як…
Підвівся чоловік, теж з першого ряду. Чередниченко впізнав у ньому того, що заходив на будівництво. Він таки був схожий на Бульбинського, Надто «каракулем», що оточував чималу рожеву лисину.
— То, може, ми їх викличемо, як виникне потреба? — запропонував.
— Вони можуть знадобитися будь-якої миті, — зауважив той самий чоловік з гірничого нагляду. — Краще, коли вони сидітимуть тут.
— Поставимо на голосування, — запропонував Бульбинський. — Голосують тільки члени комісії… Хто проти того, щоб свідки залишалися в залі? — І сам перший підніс руку.
З'явилися ще дві руки.
— Хто за?.. — Бульбинський окинув поглядом п'ять рук. — Ну, що ж, приступимо… Слово надається голові гірничого нагляду.
Підвівся чоловік, що заперечував Бульбинському стосовно Чередниченка і його колег.
— Товариші, — сказав, ставши між президійним столом і членами комісії. — На щастя цього разу обійшлося без жертв. Дякувати маємо отим людям, — кивнув у кінець залу, — і Пантелєєву…
Він говорив довго, в деталях переповідаючи подію, що сталася на п'ятому горизонті. Але ключовими словами в його оповіді були «самовідданість», «мужність», «відповідальність», якими він нагороджував Чередниченка з колегами та Пантелєєва. Казав щиро, навіть розчулено, не зводячи очей з одного тільки чоловіка в передньому ряді — з директора шахти Павлюка. Коли він закінчив, на якийсь час запанувала тиша, а тоді озвався голова Бульбинський:
— Та-а-ак… Це, справді, теє… Але ж ми зібралися затим, щоб кваліфікувати явище, котре сталося на п'ятому горизонті… То як ви, Юрію Миколайовичу, вважаєте, — Бульбинський звертався до промовця, який уже сів на місце, — це був викид, гірничий удар чи суфляр?
— Авжеж, — викид, — впевнено сказав експерт, — форма порожнини, що там утворилася, і «скажене борошно» — свідки тому.
— Ну, казати «а в ж е ж» надто сміливо, — зауважив головуючий. — А що на це — товариш Мильний?
Підвівся чоловік, якого Чередниченко бачив на будівництві і який пропонував їм почекати в коридорі поки їх викличуть. Тепер від Бульбинського його відділяв самий лише президійний стіл, і Іван Олексійович завважив раптом, що Мильний зовсім і не схожий на Бульбинського. Останній, попри відсутність «пізнавальних знаків» був значно симпатичнішим, хоча й набагато старшим. Схожість була тільки в лисині і постаті — заокругленій, як у «матрьошки», якій приробили ноги. І тільки. Але між ними була інша, значно глибша, ніж просто зовнішня схожість. їх немовби виточено було з того самого матеріалу і однакової конфігурації, тільки пофарбовано трохи по-різному — Бульбинського в сталево-сірий колір, Мильного — в темно-сірий. Власне, то була схожість на рівні свідомості, ні — інстинкту.