— Вам не слід більше бути на сонці, — зауважила я. — Спечетесь.
— Справді. — Чоловік підвівся і попрямував до намету. Він мав гінку постать легкоатлета, на литках і стегнах рельєфно вирізьблювались м'язи. Чоловік відкинув тент на люльці червоного мо-тоцикла, витяг звідти дві сорочки.
— Ігор! — гукнув хлопчика, який ганяв по березі з собакою. — На ось, накинь, бо згориш.
Помітивши, що я складаю килимок, чоловік запитав:
— Обідати?
Строкате наметне містечко тягнеться берегом метрів вісімсот. Поки я дійшла до пансіонату, стопи й пальці пекло вогнем — пляжні капці трималися тільки на двох ремінцях і не закривали й квадратного сантиметра шкіри. Сусідка по кімнаті аж руками сплеснула, глянувши на мої ноги.
…Чується рипіння і зразу ж бемкає годинник. Старовинний, з блискучим диском маятника. Футляр чудової різьбярської роботи. Бем-м! Поки не затухне звук від попереднього удару, не почуєш наступного. Годинник — моя спадщина. Бабуся, помираючи, заповіла. Вона вмерла минулого року, в день мого народження. Мені виповнилося тоді двадцять вісім. Бем-м-м! Уп'яте вдарив і замовк. Тільки диск ритмічно зблискує у світлі каміна. Сутеніє. А влітку о такій порі лише спадає спека… Я прийшла на старе місце, коли сонце вже знесилилося. Біля зеленого намету на краю містечка не було нікого. Крізь відхилений полог я побачила два опальники і розкиданий одяг — чоловічий і дитячий. Море шумувало від курортників і серед них годі було розпізнати моїх знайомих.
— Бовтаються, — почула я хрипкий голос збирача водоростей. Він сидів на тюках і дивився на мене — такий чорний, що коли б не слов'янське вилицювате обличчя, його б можна було мати за негра. Йому було десь років сорок.
Я посміхнулась. Нарешті помітила тих двох — вони плавали на матрацах біля самого берега. А берегом бігав пес. Він рвався до хлопчика, скавулив, але вмочивши передні лапи в воду, одразу відскакував. Господар зеленого намету, мабуть, помітивши мене, потягнув свій матрац на сухе.
— Мене застерігали, а самі спеклися, — сказав, підійшовши ближче і киваючи на мої ноги.
— Трохи спекла, — мовила я.
А чоловік дивився, ні, розглядав мене, як і першого разу. Раптом спало на думку, що я того й прийшла, аби ще раз відчути на собі його здивований погляд.
Чоловік поклав матрац і ліг на нього долілиць, мокре тіло виблискувало ніби лаковане. Я все поглядала на хлопчика, який хлюпався віддалік, чи до нього, бува, не підійде мама. Нарешті не витримала й запитала.
— Щось я не бачу вашої дружини?
— Ми вдвох подорожуємо, — відказав чоловік. Наші погляди зустрілись. В його очах був смуток. — А ви, як я зрозумів, відпочиваєте в пансіонаті? — запитав він.
— Так. Але там надто гамірно…
У рівномірний шум пляжу врізався лемент. Здавалося, хтось голосить і водночас регоче. Аж моторошно. То кричали на березі баклани — ціла зграя. Били крилами і кричали.
— Гарні птахи, — зауважив чоловік.
— Ага, тільки галасливі надто.
Він мав худорляве обличчя і трохи задовге попелясте волосся. На скронях помітно сивину. Отже вони подорожують. Можливо, завтра їх уже тут не буде. А шкода. Ніби читаючи мої думки, чоловік сказав:
— Кінцева точка нашої подорожі — Феодосія. Та, бачу синові тут добре. І в мене п'яти не сверблять.
Я підвелась і сказала, що піду купатись. На мить відчула, що він глянув на мене зовсім не так, як раніше. Можливо, тому, що дивився знизу вгору. Мені стало тривожно від того погляду і я поспішила в воду. Відчувала інтуїтивно — чоловік пас очі на моїй спині. Проте зграбності мені не позичати, та й жовтий японський купальник не псував фігури. Краєчком ока помітила, що і збирач водоростей дивиться мені вслід.
Море на Арабатській Стрілці мілке і тепле. Я відійшла від берега, мабуть, на кілометр, а мені все ще не доходило і по плечі. Уже ледь долинав різноголосий шум берега, а я все йшла і йшла. Я бачила тільки глибоке небо і лагідне море. Між тим сонце поспішало до обрію: ось воно торкнулося мусянжового пруга, якусь мить затрималося, ніби в нерішучості, а потім повільно сповзло в море.
Коли я ступила на сухий пісок, уже вечоріло.
— Ігор хвилювався за вас, — посміхався чоловік. Зараз він був у шортах і синій тенісці.
— Хвилювався? Чого?
— Ну там мурени, акули…
Хлопчик вовтузився біля примуса, крадькома позираючи на мої ноги, мабуть, шукав сліди від укусів мурен.