12
Директор дивився на них з-під лоба. На широкому вилицюватому обличчі вгадувався вираз настороженості. А в примружених волошкових очах Паливода відзначив іскринки, які він помічав у багатьох шахтарів, і які свідчили про здатність моментально оцінювати ситуацію і так же моментально на неї реагувати. Директор мав коротку жилаву шию, на якій не сходився комірець. Краватку було пов'язано абияк. Всім своїм виглядом він ніби запитував: <<Ну?>>
— Ми з інституту, — сказав Гончаренко.
— Команда Івана Олексійовича? — директор, здавалося, не цікавився, а стверджував. — Щось не так?
Гончаренко виразно подивився на Паливоду і той, розгорнувши рурку міліметрового паперу, сказав:
— Не сьогодні — завтра на пласті «к»-два має статися викид. — Він поклав на стіл смужку міліметрівки, на якій в масштабі було намальовано штрек і позначено місця відбору проб. — Ось тут.
— Але ж на цьому крилі завжди було спокійно, — сказав директор і Ярослав відзначив, що в очах у нього погасли блискітки, що свідчили про здатність миттєво реагувати, і натомість з'явилася допитливість.
— Тепер не буде, — сказав Паливода і сам сторопів від упевненості, з якою він те промовив. Гончаренко подивився на нього здивовано. Директор пошкріб білясту лисіючу голову, запитав:
— А де Іван Олексійович?
— Хворів, — озвався Гончаренко.
— Викид станеться в момент відпалки чи?.. — Він подивився на них уважно, і вони зрозуміли, що саме він не договорює.
— Цього ми не можемо сказати, — відповів Паливода.
Вони наближались до вибою — Паливода, Гончаренко і двоє шахтарів. Гончаренко допомагав нести «баран», а Паливода — ящик з вибухівкою. Гладкий шахтар, котрого звали Іваном, кивнув на полицю під стелею штреку, на якій стояли квадратні посудини, звернувся до напарника:
— Ти ба, Дядю, примостили вже каструлі з пилом. Ма'ть, пахне смаженим.
Ярослав подумки відзначив, що директор таки повірив їм і наказав нічній зміні поставити неподалік від вибою ящики з інертним пилом. Якщо викид, справді, станеться, то газова хвиля, перекинувши ящики і змішавшись з інертним пилом, уже сама не вибухне. Зрозумів це і Гон-чаренко. Він повів світильником у бік Паливоди, хоча нічого й не сказав.
Робота почалася так само, як і багато днів до того. Дядя чаклував над вибухівкою, а гладкий заходився з'єднувати «баран» із шлангом, по якому подавалося стисле повітря. Ярославові ж не виходило з голови запитання директора: «Викид станеться в момент відпалки чи?..» Далі слід було розуміти: «чи в момент дії інструмента на вибій?» Коли б знати в якому саме про-пласткові міститься найбільше нітросполук, то можна було б порадити Іванові не чіпати його, а висвердлювати шпури в сусідніх. Але, на жаль, Войтович переказала середньопластові дані… Тим часом вони з Гончаренком відколупували шматочки вугілля, занотовували на клаптиках паперу «прив'язку» і клали те в окремі торбинки.
Іван не поспішав свердлити. Він принюхувався, припадав вухом до пласта, прикладав долоню. Нарешті озвався:
— Дядю, а ходи-но… В тебе руки чутливіші. Вибій сьогодні здається мені теплішим ніж учора.
Вибухівник став щупати кожний пропласток окремо. Він мав довгі і якісь нервові пальці. Нарешті сказав:
— Помисливий ти, Йване… — І приступився до ящика з вибухівкою.
Іванова помисловість передалася й Ярославові. Спостерігаючи тоненький струмок вугільного штибу, що цібенів з-.під свердла, він відчував, як з дна його свідомості піднімається щось важке й темніше за саму темряву. Те почуття було пізнане ним з п'яти років, коли він — дитя ще — заблукав у підвальному лабіринті висотного будинку. То був страх.
Вони віддалилися від вибою метрів на двісті, зупинилися біля вибухової машинки.
— Зажди, Дядю, — озвався Іван до напарника, який заходився з'єднувати дроти. — Мо', далі одійдемо? — І полоснув променем по обличчях Паливоди й Гончаренка. — Га, брати? — звернувся до них.
Ярослав устиг помітити, що в очах шахтаря не було ні страху, ані настороженості, а тільки іскрилися оті особливі блискітки, що свідчили про здатність миттєво оцінювати ситуацію і так само миттєво на неї реагувати.
— Нє пущай вєтри, — відказав Дядя.
— Може, й справді, слід би подалі…— озвався Гончаренко.
— Авжеж, — наполягав Іван, відчувши підтримку. — І дільничний сьогодні застерігав…
— Як, громада, так і я, — добродушно погодився Дядя і, від'єднавши дроти, взяв машинку.
Спершу трусонуло землю, а тоді гухнуло. Звук був схожий на глухий грім. Крізь щілини в затяжках посипалась порода.
— Брати, — ноги в руки! — хрипко крикнув Іван і кинувся бігти, зриваючи на ходу кришку саморятівника.
Ярослав відчув, як клацнуло в вухах, а тоді їх стало прямо витискати. Здавалося, за спиною рухається величезний поршень. Пробігли з півсотні метрів і гулькнули слідом за Іваном в бічний ходок. В обличчя повіяло свіжим повітрям. Скоро Іван спинився і кучеряво вилаявся.
— …Га, Дядю, а я що казав! — Він, здавалося, радів, що вийшло по-його. — Сьогодні вибій був таки тепліший ніж учора… А що на те наука?
Паливода й Гончаренко повели один на одного променями, але промовчали.
— Наука з переляку забула покидати заплічні торби, — озвався Дядя. І додав повчально: — Хлопці, в таких випадках кидайте все, крім саморятівника.
Раптом в променях світильників заіскрився пил і водночас стало важко дихати.
— Пішли, брати, — заквапив Іван. — Треба ще на-гора подзвонити.
Їхня кімната в інституті здалася Паливоді тісною й незатишною. На столах — купи звітів, книжок, журналів, по кутках — рулони креслень. Та й постать Лебедя — згорблена над картою немов докір… Але добрий настрій і товариський дух, що запанували тут з самого ранку, скоро зробили ті незручності невидимими.
Розповідав Гончаренко. Змарніле обличчя Івана Олексійовича дедалі оживало. На ньому навіть з'явився рум'янець. Вислухавши про підозри свердляра Івана, він зауважив:
— Старі шахтарі відчувають небезпеку. І справа не в тому, що їх настрахав дільничний…
— До речі,— озвався Паливода, — там, в вибої, мені вчувався якийсь запах. Досі не можу пригадати чим пахло, але таки пахло — чимось знайомим.
— Мабуть, переляком, — озвався Лебідь. Гончаренко хихикнув, зауважив:
— Я здогадуюсь чим пахне переляк, але такого там ми не чули.
Не приховувала оптимізму й Войтович. Вона походжала в новозв'язаній сукні від дверей до вікна, немов на помості будинку моделей. — Але ж і колеги! Я пишаюсь вами! — добродушно іронізувала.
— Ми, Валю, теж пишаємося тобою, — казав Гончаренко. — Щоб зв'язати таку сукню, слід мати неабиякий хист.
— Так? — Жінка кокетливо повела каштановими очима на геофізика. — Вважаєш нічого собі вийшло?
— Не те слово! І колір салатний — тобі до лиця.
Припинив потік благодушності Чередниченко.
— Ти й тепер вважаєш, що заявляти про твій показник передчасно? — звернувся він до Паливоди.
— По-перше, не мій, а наш, — відказав Ярослав. — А по-друге, з часу нашої з вами розмови на цю тему не змінилося нічого. Як і тоді, немає прямих доказів, що саме нітрогрупи виконують роботу викиду. До того, як вийти з цим показником на люди, слід мати підтвердження нашого методу бодай одним якимось іншим. Ну, хоча б спектральним.
— А що чути з тієї організації, куди ти їздив? — поцікавився Іван Олексійович.
— Мовчать поки…
— То виписуй відрядження і — з богом.
13
З інституту Таміла вийшла о восьмій вечора. Каштани перепліталися вгорі кронами, роблячи й без того вузеньку вуличку схожою на довгу тінисту альтанку. Вітер враз обхопив стан Таміли, затріпотів тонкою батистовою блузкою, пустував у волоссі.
У кав'ярні «Пінгвін», в наріжному будинку за триста кроків від інституту, крім морозива, можна було з'їсти тістечко чи бутерброд із склянкою міцного чаю. Здаля кав'ярня нагадувала великий акваріум з людьми; завітати до неї закликали семеро майстерно зроблених пінгвінів. На грудях кожного з них горіла відповідна літера назви кав'ярні.