15
Була перша година ночі. Ярослав, уже вкотре, припадав до келишка з густою малиновою рідиною, що пахла осіннім садом, спасом і маковієм. Таміла розповідала про батьків, про аспірантський клопіт, про успіхи й невдачі самодіяльного тріо. Вона ніби боялася замовкнути, бо з тією паузою мало настати щось дивне, незвідане. А він сидів у зручному кріслі і в погляді його був спокій і чекання. Увагу Паливоди привертала гілка гледичії в кришталевій вазі на телевізорі. «Дерево, мабуть, править їй за символ», — подумав. Дерево, на якому ростуть довгі солодкі стручки і стилети. Колись у дитинстві, лазячи за тими солодкими стручками, він сильно поколовся. Гледичія не віддає дурно своїх плодів. Гледичія. Гарне було б ім'я для дівчини — смаглявої і недоторканої. Таміла теж смаглява… А от чи недоторкана? Від такої думки аж обпекло всередині. «Тобі сьогодні конче треба в готель?» Щоб поставити таке запитання об одинадцятій вечора треба бути безоглядним і певним у собі. А може, треба кохати? Жодного разу не запитала чи він одружений. Чи тут усе значно простіше? Він окинув тривожним поглядом кімнату, шукаючи підтвердження своїм словам, але, побачивши бандуру, що стояла в кутку, заспокоївся. «Вона багато працює,— подумав. — І читає теж багато. Он скільки книжок! Навіть зверху на шафі, бо на полицях уже не вміщаються. Повне видання Старицького, Герцена, Стефаника, п'ятитомник Хемінгуея».
А на вулиці тихо, ніде не шелесь. І місячно. «Про що вона говорила? Ага, про ту, з пишним бюстом і всохлою сідницею».
— …Не за відбитком статті вона приходила. Шеф такий відбиток уже має. Я віднесла йому, щойно їх отримала.
— Мабуть, ішла повз інститут і, угледівши тебе у вікні, завітала. Має ж вона право поцікавитися, що там діється пізньої пори? Адже начальника заступає.
— Мабуть, що так… — Таміла несподівано глянула на годинник. — Пізно вже.
Ніби питала в нього поради, що ж його діяти, але він на те промовчав.
— Я стелитиму? — запитала несміливо й піднялась.
— Стели.
Ярослав завважив раптом, що його більше не переслідував образ Варвари. Він згадав про неї побіжно, без щему в серці, як про дитячу надію, якій не судилося збутися. Підвівся і, простягнувши руки, немов сліпець, торкнувся Таміли, між плечем і груддю. Вона не змінилася на обличчі, але той дотик висік з її очей дві зелені блискавки.
А далі сталося так, як він собі те уявляв. Вона принесла розкладачку, поклала на неї ватну ковдру замість матраца і застелила накрохмаленим простирадлом, від якого пахло лавандою, потім дістала з шафи подушку, ще одне простирадло і плед. Рухи в неї були сковані, можливо, через його погляд, який вона ловила на собі.
Потім він чув, як вона плескалась під душем, нарешті вийшла з ванни в тоненькому спальному халаті. Він відчув, що під тим халатом нічого більше немає, крім її гінкого тіла. — Підеш освіжитись? — запитала. І тут шалена хвиля захлеснула його з голови до ніг — він, не тямлячись, пригорнув її так міцно, ніби хотів втиснути в себе. На мить помітив в очах переляк, змішаний з пристрастю; її тендітний стан перетворився на тугу пружину, вона забилася в його обіймах, як риба в руках рибалки, водночас вуста обпекли п'янким поцілунком.
Йому снилося, що він купався в Дніпрі, а над головою — яскраве сонце. Таке яскраве і пекуче, що вода швидко нагрівається. Несила вже терпіти, така гаряча вода. Від того жару він і прокинувся. Ще не розплющивши очей, відчув, як по щоці тече щось тепле. Нарешті повіки його роз-клепились і він побачив Тамілу, її худенькі плечі, перси — як дві половинки «білого наливу», залиті місячним сяйвом. Вона плакала.
— Ти плачеш?! Чому?
— Не знаю. — Таміла припала до нього, зрошуючи чоло, ніс, губи сльозами. — Не знаю, що це за сльози. Але ти не тривожся… — шепотіла йому па вухо. — Це не сльози горя.
16
Секретарка порадила зачекати.
— Скоро вийдуть, — сказала і додала іронічно: — Вони давно вже засідають.
Незважаючи на тамбур, що відділяв приймальню від директорового кабінету, звідти чулися голоси, які ніяк не відповідали слову «засідають». Чередниченкові здалося навіть, що серед вигуків, що там лунали, були й нецензурні. Тим часом дівчина-секретарка на те ніяк не реагувала: спроквола клацала на друкарській машинці. За спиною в неї висіла картина, на якій було намальовано сумирну тиху заводь з двома човнами.
Несподівано двері відчинились і з кабінету вийшло десятка півтора збуджених чоловіків.
— …Ну, хто переміг? — посміхався Чередниченко, причиняючи за собою двері.
Директор підвівся з-за столу. Заклопотаність на його обличчі поступилась місцем привітності.
— Що ти маєш на увазі, Іване Олексійовичу!?
— Як послухати з приймальні, то у вас тут було не засідання, а колективна бійка. Ватага на ватагу.
— Кінець місяця, — пояснив директор, тиснучи гостеві руку.
Він сів не в своє крісло, а поруч з Чередниченком за довгою «прибудовою», на якій в двох попільничках ще диміли недокурки.
— То що ти скажеш? — озвався вчений, немов би продовжуючи щойно перервану розмову.
— А що я можу сказати? Хлопці в тебе козирні. На західному крилі «к»-другого одвіку не було викидів. Ми їх там і не очікували… — господар поплескав по лакованій поверхні столу товстими мускулистими пальцями, на яких було видно зелені цяточки від поранень вугіллям; про-довжувати не поспішав.
Учений крадькома позирав на нього, але на широкому обличчі годі було прочитати якусь думку. Не виказували думки і сині, завжди відверті, очі директора.
— Ну, то й — вперед… — нарешті не витримав Чередниченко.
— Легко сказати — вперед. А інструкція?
— Інструкці я… Не тобі пояснювати чого вона варта.
— Але ж її ніхто не відміняв.
— То хай ліпше шахтарі наражаються…
— Іване Олексійовичу, ти ж мене знаєш не один рік. Я ніколи не клопотався про власну шкіру. Пригадай, в які місця водив тебе, коли ще був майстром вентиляції… Лазили в такі дірки, що й зараз жах проймає.
— Було… — погодився Чередниченко.
— А зараз зовсім інше. Сподіваюсь, ти знаєш, де директор сусідньої шахти?
— Знаю.
— Отож-бо! А за що його запроторили? За порушення інструкції. Якби нещасний випадок стався без цього, комісія склала б якийсь м'якший протокол. А так… Голова комісії водночас є і одним з авторів тієї горезвісної інструкції… А тепер уяви на мить, що я наказав своїм при застосуванні противикидних заходів послугувати-ся даними вашої методи, а не Інструкці ї… Вже наступного дня про це знав би Гірничий нагляд, їхні люди обходять шахту чи не щодня. — Директор помовчав; його широке чоло, на якому завжди знати було затятість, взялося зморшками. Поміркувавши, він сказав: — Бачу єдиний реальний вихід: ваш метод слід подати на розгляд Центральній комісії… Хоча мушу одразу ж застерегти — пробитись там буде важко.
— Гаразд, — мовив Чередниченко, зітхнувши. — Ну, хоча б акт перевірки я матиму від тебе?
— Що, з поганої вівці, хоч вовни жмуток? — кисло посміхнувся директор. — Матимеш акта.
Це не проблема… Навіть більше: можете продовжувати перевірку свого методу на всіх пластах… І не треба дякувати. Я в ваших прогнозах зацікавлений не менше ніж ви.
З Антоном Павлюком Чередниченко познайомився багато років тому, коли той по закінченню заочного гірничого інституту став молодим майстром вентиляції, а він — на той час новоспеченим кандидатом наук. Обидва були родом з Луганська і навіть мешкали по сусідству — тільки на протилежних берегах Луганки. Краєвиди маленької, порослої очеретами річки наклали відбиток і на естетичних смаках Антона. В директорському його кабінеті, як і в приймальні, висіла картина з пейзажем тихої заплави, по берегах якої росли верби та осокори.
Директор підвівся і, підійшовши до столу, витяг з шухляди чималу низку тараньки. Одірвав з десяток.
— У нас наловив, — мовив, кладучи перед Чередниченком. — Догулював же відпустку у батьків.
На мить Іван Олексійович побачив у цьому невисокому кремезному чоловікові з бобриком лисіючого білявого волосся хлопчака з берегів Луганки — буцматого впертюха, який однаково наполегливо відшукував рибні місця, долав нудні для нього шкільні науки і відстоював (де треба кулаками) свій авторитет в компанії таких, як сам.