Ввечері Іван Олексійович привів у гуртожиток якогось чоловіка — середнього зросту, нескладної грубої статури. Ярослав не одразу впізнав у ньому одного з трьох, які поралися біля бурового станка на п'ятому горизонті. Коли вже той скинув куртку й шапку, а відтак відкрилося його широке біле обличчя, стало очевидно, що він і є той, що. записував показання газового лічильника.
— Олександр Онуфрійович Пантелєєв, — представив Чередниченко. І додав з усміхом: — Конкуруюча фірма.
Після потиску його руки Паливоді здалося, що долоня побувала в лещатах.
Тим часом Іван Олексійович клацнув замками портфеля і витяг велику гранчасту пляшку перцівки і чималий згорток, в якому виявилася кров'яна ковбаса домашнього виготовлення. Перехопивши на обличчях Паливоди й Гончаренка крайній подив, він сказав:
— Не будемо порушувати традицію предків:
гість у домі то — завжди радість.
Ті слова явно сподобалися Пантелєєву. Обличчя його, на якому спершу було знати скутість, стало раптом відкритим. З лиць Паливоди й Гончаренка теж зійшла тінь настороженості. І коли вже Іван Олексійович, нарізавши хліба й ковбаси, взявся розкорковувати пляшку, то, здавалося, що четверо чоловіків — двоє молодших і двоє старших (Пантелєєв був за віком десь таким, як і Чередниченко) — всі з однієї компанії.
Розкоркувавши, Чередниченко проте не став сам наливати.
— Маємо ж хіміка, — сказав, передаючи пляшку Паливоді.
Ярослав упорався з завданням з честю — в усі чотири гранчаки було влито абсолютно однакову кількість рідини. А те, як він, за всіма законами аналітики, знімав з шийки пляшки краплі, викликало у Пантелєєва схвальне цокання язиком,
— Ну, як кажуть на Луганщині, щоб наші діти не боялись паровоза! — мовив Іван Олексійович, підносячи склянку. Він пив довго, ніби цідив крізь зуби, а тоді скривився, видихнув і поспіхом став заїдати.
На відміну від Чередниченка, Пантелєєв не те щоб не цідив, а якось ловко виплеснув у рот свої п'ятдесят грамів. Закусювати не поспішав — тільки підніс до носа окраєць свіжого житнього хліба і з насолодою вдихнув. Він мав велике відкрите обличчя, на якому було доволі просторо і для маленького гострого носа і для невеликих світло-сірих очей. Постать мав могутню, тільки якусь нескладну. Паливоді, що сидів навпроти, він здавався ніби потовченим: дещо зсутулений, ліве плече вище правого, високі сильні груди з кущиком білявого волосся, що виглядало з незастібну-того коміра сорочки в червону клітинку.
Ярослав очікував, що ось зараз почнуться суперечки навколо їхньої методики, але вже випили по другій, а ні Чередниченко, ні Пантелєєв і словом не прохопилися про діло. Іван Олексійович, щось згадавши, присунув портфель і витяг з нього чималого в'яленого ляща. Поплескавши ним по долоні, запитав у компанії:
— Він нам не зашкодить?
— Він прикрасить нам стіл, — сказав Гончаренко.
Після цього Чередниченко й Пантелєєв навперебій почали згадувати кожен про свою рибалку. І вже Іван Олексійович називав гостя Сашком, а той його Іваном. Пантелєєв мав басовитий голос:
— Не брешу, Ваню — у вересні відро отаких красавців на Зугресі…— він кивнув на ляща. І хоч йому ніхто не заперечував, додав: — Клянусь!
…Вже було досить пізно, коли Паливода порозливав у склянки рештки спиртного. Пантелєєв, узявши склянку, мовив схвально:
— Але ж і спеца маєш, Іване! Це ж треба — доза в дозу, від першої до останньої, як в аптеці… — І виплеснув у рот. Тоді, глипнувши на ручного годинника, підвівся, обвів байдужим поглядом стіл, на якому доволі ще було закуски, і почав одягатись.
Провівши гостя й повернувшись, Чередниченко сказав:
— Мене з ним директор шахти познайомив. — І додав по миті: — Здається, хороший хлопець…
— І талановитий, — зауважив з усміхом Гончаренко. — Горілку не п'є, а виливає в рот, немов за себе виплескує. Такого я ще не бачив.
Іван Олексійович виразно глянув на Паливоду, скептично посміхнувся:
— Ми його теж здивували.
Наступного дня, як і через день, з інституту звістки не було. Вони тим не дуже й переймалися, адже прогнози співпадали — на п'ятому було спокійно. Войтович подзвонила за три дні, коли Чередниченко вже починав нервувати. Пояснила, що Наталка хворіла і їй отже просто нічого було переказувати.
— Валю, давай цифри, — перетнув потік пояснень Чередниченко.
Записавши і попрощавшись з Войтович, він сказав:
— Серйозні справи. — І, подивившись уважно на Паливоду, додав: — Для нас. Проби, які ми відібрали ще за день до того, як зустріли у вибої прогнозистів, уже починають показувати небезпечну ситуацію. І вона дедалі зростає. Ось, подивіться…
— То що ж виходить, працювати там уже стало небезпечно? — поцікавився Гончаренко.
— Зараз скажу, — Іван Олексійович витяг з портфеля сувійчик міліметрівки і, розгорнувши, став порівнювати наслідки аналізів з графіком, який там було накреслено. — Від того місця, де ми сьогодні були, викид станеться в межах дванадцяти — п'ятнадцяти метрів.
— Слухайте, — стривожився Гончаренко, — але з такими темпами, 8 якими вони зараз ведуті проходку, це може статися завтра-післязавтра
— Працюють таки затято, — розважливо мо вив Іван Олексійович. — Якась у них зацікав леність. Мабуть, змагання. Надто бригад;:
Олеся.
Раптом відвів погляд від міліметрівки, подивив ся на молодших колег.
— От нарешті й настала с й т у а ц і я… — Вії повкидав папери в портфель, став одягатись. — До директора, — пояснив.
20
Від сотень шахтарських роб, що висіли ні зварених з металевого прута вішалках, пахло вугіллям, потом, гумою, вогкістю. «Гардероб» буї великий, з високою в два поверхи стелею і порядок у ньому панував ідеальний: на підлозі, ні лавах — ні пилинки. Та щораз переступаючи по ріг між передпокоєм лазні і роздягальнею, Паливода відчував пригніченість. Його навіть шахта не так гнітила, як сам процес убирання в брудну робу й гумові чоботи. Багато хто залишав у передпокої все, навіть натільну білизну, але вони втрьох спіднього таки не скидали. Пантелєєв і двоє шахтарів, що його супроводжували, теж зайшли в роздягальню в трусах. Паливода завважив ще в передпокої, що їхній новий знайомий справді, був «потовчений» — мав на тілі безліч рубців і шрамів, котрі свідчили про численні переломи кісток. Та незважаючи на це, в постаті його вчувалася дика сила, а тіло на вигляд було здоровим і молодим. Він одягався поряд з Чередниченком і вчений запитав, тамуючи співчуття в голосі:
— Сашко, де тебе так?
Пантелєев не поспішав відповідати. Обличчя його на мить ніби омертвіло, живі світло-сірі очі затуманились. Нарешті озвався:
— На крутому падінні.
— Обірвався чи що?
— Так. По кресленнях зібрали… Аби не донецькі хірурги — хана б мені була. — По часі додав: — Після того й пішов на легку роботу.
Паливода, що дослухався до їхньої розмови, вловив в останніх словах немовби виправдовування.
— Це було на цій шахті? — знову поцікавився Чередниченко.
— Ні, Ваню. Тут пласти не так уже й круто залягають…
Тим часом один із двох шахтарів, що прийшли з Пантелеєвим, сказав йому щось тихо, і вони вже в повному обмундируванні вийшли.
…Зустрілись на п'ятому горизонті, неподалік від кліті. Товариші Пантелєєва стояли біля купи металевих предметів, які виявилися деталями свердлильного станка, штангами, газовим лічильником та якимись іржавими банками.
Пантелєєв, оглядаючи все те критичним оком, сказав:
— Тепер головне — щоб із вибою бригада вийшла. — По часі додав: — За годину перед нами туди пішов майстер ВТБ*. Аби попередити.
— Це ми добрячу свиню хлопцям підкладемо, — озвався один із ІІантелєєвської команди. — Зараз, у кінці року, кожна хвилина…
— Нічого не вдієш, — сказав Іван Олексійович. — Є підозри…
— Та ми ж ось недавно тільки робили там заміри, — зауважив другий шахтар. — В голосі його вчувалась байдужа прикрість.