Гончаренко, який здебільшого в розмови не встрявав, раптом озвався:
— Ви повністю довіряєте цьому методу? — І кивнув на купу металу.
Він звертався до шахтаря, але відповів Пантелєєв:
— Бачиш, брат, тут діло таке. Якщо пласт не порушений, то метод таки надійний. Якщо ж на ньому виявляться тектонічні зрушення, то — бабка надвоє сказала.
…Попри невисокий зріст обох шахтарів і важку ношу, яку вони несли, йшли швидко. Паливода з Гончаренком ледь за ними встигали. Десь позаду плентався Чередниченко, обвішаний їхніми саморятівниками, а за ним і Пантелєєв з деталлю бурового станка. Коли вибирали собі ношу, Паливода й Гончаренко, як наймолодші, одночасно підійшли до тієї деталі, але Пантелєєв вирішив по-іншому: їх наділив штангами, а станину — найважче з усього, що там було, завдав собі на горба. «Дивний чоловік, — подумав тоді Ярослав. — Весь поламаний, пом'ятий… Що це: хизування чи норма життя?»
Шахтарі тим часом, хоч і швидко йшли, але кожних двісті метрів спинялися. Перепочинок тривав доти, доки позаду з темряви квершлагу, яким вони йшли, не випливали два вогники. З уривків розмови між Чередниченком і Пантелєєвим, які йдучи, балакали між собою, Ярослав довідався, що безпосереднім начальником опорної бази на шахті був Мильний. І що метод поточного прогнозу розробив ще хтось до Мильно-Бульбинського. А ці двоє стали тільки наглядачами і немовби власниками методу, як і відділу. Пантелєєв об'єднував у балачці обидва прізвища в одне не без єхидства… Ярослав подумки порівнював цю пару з Мучником, який так само «завідував» лабораторією. Без його відома ніхто не мав права на свою думку. Власне, якщо він давав «добро», то концепція вже ставала не інтелектуальною власністю того, хто її висував, а самого Мучника; прізвище ж автора приписували позаду. Навіть щоб проаналізувати на спектрометрі два десятки проб, інженер, котра робила аналізи, мусила очікувати нагоди, коли Мучник піде десь на вчену раду або за межі інституту. А дорогий прилад простоював роками.
Дерев'яний настил увірвався і чоботи зачалапали по воді. Майже у всіх шахтах, де довелося побувати Паливоді, вода або цибеніла зі стелі, або патьоки її було видно на стінах штреку, а то текла струмком обіч хідника. Вона пронизувала всю товщу на всіх горизонтах, де більше, а де менше, як кров тіло.
Про наслідки експерименту Паливода намагався не думати. Хоч він і був переконаний в надійності методу, але тривога все ж заповзала йому в свідомість. І її викликало спантеличення на лицях обох шахтарів. Мовляв, нащо зайвий раз виконувати непотрібну роботу? Він ще і ще раз уявляв подумки графік з нанесеними на ньому свіжими даними, порівнював з такою ж ситуацією па «к»-другім. Обстановка, справді, була небезпечною… Ярослав подумав, що знайомство з Пантелєєвим — справжнє везіння. Інший з тієї бюрократичної організації на його місці просто проігнорував би їх.
— Колего, — почув Ярослав позаду Гончаренків голос. — Хотів би я знати, хто компенсує мені фізичні й моральні поневіряння?
І оскільки відповіді він не почув, то провадив далі:
— Мо', після зміни збігаєш по «мадєрцу»? Га? Чи Івана Олексійовича пошлемо? Він у нас останнім часом розгулявся… Перцівка там… Де вії її тільки доп'яв?
Фреза вгризалася в забій, гарчала, виламуючи брили породи. Степан з лопатою наготові стежив щоб уламки падали з транспортера прямо в вагонетку. Курява стояла неймовірна. Світло коногонки заглиблювалось в пилюку на два-три метри, не більше. А на поверхні, мабуть, як і вранці сніг, дрібний, наче порох, і колючий. Сьогодні Олесевого сина — перший день канікул. Прийде до нього в кінці зміни — підуть купувати ковзани…
Хтось заторсав Олеся за плече і закричав у саме вухо:
— Спини комбайна!
У гуркіт врізалася тиша. Згодом почувся притлумлений шум вентиляційної установки, яка нагнітала у вибій повітря. Майстер вентиляції висвітивши склепіння над фрезою комбайна та переконавшись, що згори нічого не загрожує, під ступився до самого вугільного пласта і почав прокачувати через інтерферометр повітря. Заміри робив посередині й обабіч вибою. П'ять конусів світла уткнулися в згорблену постать майстра, який припав оком до вічка приладу. Їх брала нетерплячка. До кінця зміни залишалась всього година, а вони мали пройти ще чверть метра штреку. Чверть метра до плану. Сьогодні працювали затято.
Степан нетерпляче топтався на місці, затим стягнув респіратор і запитав:
— Шеф, ти приготувався?
Олесь подивився на його щелепасте, чорне від пилюки лице, на якому тільки вгадувався маленький круглий ніс, і не міг утямити, про що він.
— Переможці ж. Може, фотографуватимуть. Дошка пошани там чи газета, я знаю… У мене все на мазі: і сорочка, й зелений гудочок. А на свято в клуб приведу Люську, хай побачить і мою мармизу серед переможців. У кольорі… Може, хоч після цього не дорікатиме минулим.
Нарешті майстер підійшов до них.
— Брати, кепські справи, — мовив заклопотано. — Метан пре, як із труби. Забирай, Олесю, свою гоп-компанію і — на свіжий струмінь.
— Начальник, а як же з планом? — запитав Степан. — Останній же день кварталу!
— Начхати! У мене свій план — аби ваші черепки були цілі. Чув, Олесю?! — голос у нього був твердий і невблаганний.
— Чув.
Майстер записав на дошці крейдою показання приладу, час і дату, розписався і розчинився в темряві.
Озвався один із шахтарів:
— А як би на це відреагував твій папуга, Олесю?
За Олеся відповів Степан:
— Він сказав би: а розтаку вашу перетаку!
— Він не лається, — мовив Олесь. — Він птах культурний.
Тільки тепер Олесь відчув задуху. Мабуть, подіяло на психіку оте «4 %», що біліло на товстій чорній дошці, прибитій до стіни штреку. Це таки було багато. Якось приходили науковці. Один з них розповідав, що на сусідній шахті, де розробляють їхній пласт, стався викид вугілля. Розпитував чи не помічали перем'ятості пласта. Інші два тим часом відбирали вугільні зразки.
— Отже, хлопці,— до борщу, — сказав Олесь, відчуваючи, як піт заливає йому очі.— 3 технікою безпеки жарти лихі.
Бригада неохоче підбирала з землі саморятів-ники. На обличчях — чорні патьоки. Олесь знав, що вони зараз злі, як чорти. Залишилося якихось чверть метра штреку і — план готовий. Він теж у душі лютував. Тільки не міг збагнути на кого — на майстра, який розмовляв з ним, як із школярем, чи на випадок.
Троє мовчки подалися вслід за майстром.
Олесь затримався щоб повідкидати від комбайна обаполи та металеві арки, якими кріпили штрек, і очистити місце для наступної зміни. Степан допомагав. Він був голий по пояс, його тіло неначе набито крем'яхами.
— Шеф, — озвався Степан, — обаполи я вже й сам поскладаю.
«Справді, двом тут нічого товктися, — подумав Олесь. — Степан, хоч і новак в шахті, проте до роботи клятий, упорається хвилин за десять».
…Олесь відійшов метрів за триста. Склепіння тут трохи просіло і його каска торкалася вентиляційної труби. Качали добряче, бо оболонка з прогумованого брезенту мало не лускалася. Тут дихалося легко, а головне, не стугоніло в скронях. Раптом до болю стало шкода їхніх зусиль:
за цілий рік жодного запізнення, жодного дня без плану, жодного порушення правил техніки безпеки. Вони вели перед. Коли б не погнало з пласта метаном, їх зустрічали б сьогодні, як переможців. А це не сама тільки моральна втіха. Хлопці все розуміють, тому й подалися з вибою темніші за ніч. Тепер хтозна, як буде… Хоч і іге з їхньої вини, проте плану катма…
Стривай! Що за звук? Прислухався. На тлі мо-нотонного гудіння вентиляційної установки, яке тут значно гучніше ніж у вибої, вухо вловило притлумлений гуркіт комбайна. Мить стояв розгублений, а далі прямо знавіснів від люті. Чортяка Степан! Навмисне відіслав його, щоб добити норму. Розрахунок простий — поки Олесь розшукуватиме начальника дільниці й доповідатиме про те, що сталося, він доконає оті чверть метра по породі. Скористався довірою майстра вентиляції, в обов'язки якого входило вивести усіх на свіжий струмінь. Олесь щодуху кинувся назад…
Несподівано попереду з'явився вогник. Чоловік, який ішов їм назустріч, вигулькнув, мабуть, з якогось із відгалужень квершлагу. Він мовчки пройшов повз них: на плечі, крім саморятівника, висів ще газоаналізатор. Між тим передні спинилися на перепочинок і Ярослав завважив, що позаду, де мали бути Чередниченко з Пантелєєвим, замигтіли уже три вогники. Потім один відділився і скоро зник в глибині квершлагу, а двоє стали наближатись до них.