Іван Олексійович, спершу уздрівши того чоловіка, вже був розтулив рота щоб привітатись. Та по миті зрозумів, що він, хоч і схожий на Бульбинського немов дві краплі води, проте ним не є. Бульбинський був крупнішим і старшим. Власне, цього чоловіка можна було б вважати зменшеною копією Бульбинського. Його немов би «витягли» з більшого Бульбинського, як з більшої «матрьошки». Іван Олексійович подумав, що за логікою, в цьому інституті мусить бути ще одна — значно менша копія Бульбинського, а десь підростає і готується до таких самих функцій ще одна… А чоловік, показавши рукою на восьмий поверх та віддавши якісь розпорядження, знову направився в адміністративний корпус. По трьох з портфеля ми, здавалося, й поглядом не ковзнув. Проте Іван Олексійович міг би заприсягнутися, що він їх не просто побачив, а й роздивився з голови до ніг ховаючись водночас за «маскою» заклопотаності.
Тим часом до парадного з колонами підкоти] мікроавтобус, з якого вийшло п'ятеро чоловіків
— О, нарешті,— сказав Іван Олексійович. — Ходімо. Гірничий нагляд приїхав.
Один з тих, що прибули, уздрівши Чередниченка з колегами, зупинився біля парадного. То був директор шахти Павлюк. Він подивився на них уважно: в погляді проглядалася не тільки цікавість, а й співчуття, і навіть занепокоєння.
— Доброго дня, — привітався Павлюк, — колі вони наблизились.
Паливода завважив, що в нього була дебела як у Пантелєєва, рука.
— Як почуваєтесь? — запитав директор шахти.
— Та очухались уже, — відказав Чередниченко.
— Ну, дай вам бог…
Вони пішли слідом за директором. Над сходами, що вели на другий поверх, було виставлено фотомонтаж: високий довгоногий чоловік спускався тими ж сходами в супроводі кількох осі, серед яких був і Бульбинський. На шляхетному обличчі з високим чолом того показного чоловіка світилася добра, ледь поблажлива посмішка. На лицях решти було знати одкровення і поштивість. Ті, що супроводжували, могли б бути схожими на апостолів аби не надто діловий вигляд і не вишукані костюми людей двадцятого століття. Фотокамеру, либонь, було встановлено в фойє біля вхідних дверей: об'єктив дивився знизу. Іван Олексійович завважив, що Бульбинський і на того високого поважного чоловіка дивився немовби з-під маски. І все ж він помітив на його обличчі певні «пізнавальні знаки». То був страх і запопадливість. Чередниченко всміхнувся. Йому здалося на мить, що він підгледів Бульбинського в самій тільки спідній білизні, яка вже не приховувала вузькоплечості, черевця, дебелого поперека і коротких волохатих рук… За великою, чи не в людський зріст, фотографією було виставлено менші. На одній з них той самий чоловік з високим чолом і видовженим тевтонським обличчям схилився над макетом нового висотного корпусу інституту, біля якого стояла приземиста споруда з баштою і яка, справді, була для тієї кам'яниці лише однією з архітектурних деталей. Макет було виготовлено майстерно і чоловік, що широкоплече схилився над ним, нагадував бога-творця, котрий приготувався вдихнути в нього життя. З-за спини виглядали лиця тих самих людей, що супроводжували його сходами. Попри індивідуальні риси, всіх їх пронизував один вираз — тривожного очікування. Вони немовби боялися пропустити диво — того менту, коли з дверей кам'яниці, над якою схилився «бог-творець» вийде перший співробітник…
Зупинились на початку довгого широкого коридору біля дверей з дощечкою «Актовий зал». У просторому приміщенні неподалік від президійного столу сиділо з десяток чоловіків, серед яких був Пантелєєв та двоє його співробітників-шахтарів. До них попрямував і Павлюк. Чередниченко з колегами посідали неподалік від дверей.
За кілька хвилин зайшов Бульбинський. Він був у тій самій сталево-сірій трійці, здавалося, щойно зійшов з фото. Чередниченкові навіть подумалося, що там, над сходами, тепер, мабуть, бракує однієї постаті і вона — та постать зараз займе місце за президійним столом. У Бульбинського була м'яка плавна хода — немовби не йшов, а ковзав, як лижник.
Опинившись за столом, він спитав:
— А чого тут сторонні? — І подивився на Івана Олексійовича і двох його товаришів.
— Вони не сторонні,— озвався один із тих, що-сиділи на передніх стільцях. — Вони були при тому, як…
Підвівся чоловік, теж з першого ряду. Чередниченко впізнав у ньому того, що заходив на будівництво. Він таки був схожий на Бульбинського, Надто «каракулем», що оточував чималу рожеву лисину.
— То, може, ми їх викличемо, як виникне потреба? — запропонував.
— Вони можуть знадобитися будь-якої миті,— зауважив той самий чоловік з гірничого нагляду. — Краще, коли вони сидітимуть тут.
— Поставимо на голосування, — запропонував Бульбинський. — Голосують тільки члени комісії… Хто проти того, щоб свідки залишалися в залі? — І сам перший підніс руку.
З'явилися ще дві руки.
— Хто за?.. — Бульбинський окинув поглядом п'ять рук. — Ну, що ж, приступимо… Слово надається голові гірничого нагляду.
Підвівся чоловік, що заперечував Бульбинському стосовно Чередниченка і його колег.
— Товариші,— сказав, ставши між президійним столом і членами комісії.— На щастя цього разу обійшлося без жертв. Дякувати маємо отим людям, — кивнув у кінець залу, — і Пантелєєву…
Він говорив довго, в деталях переповідаючи подію, що сталася на п'ятому горизонті. Але ключовими словами в його оповіді були «самовідданість», «мужність», «відповідальність», якими він нагороджував Чередниченка з колегами та Пантелєєва. Казав щиро, навіть розчулено, не зводячи очей з одного тільки чоловіка в передньому ряді — з директора шахти Павлюка. Коли він закінчив, на якийсь час запанувала тиша, а тоді озвався голова Бульбинський:
— Та-а-ак… Це, справді, теє… Але ж ми зібралися затим, щоб кваліфікувати явище, котре сталося на п'ятому горизонті… То як ви, Юрію Миколайовичу, вважаєте, — Бульбинський звертався до промовця, який уже сів на місце, — це був викид, гірничий удар чи суфляр?
— Авжеж, — викид, — впевнено сказав експерт, — форма порожнини, що там утворилася, і «скажене борошно» — свідки тому.
— Ну, казати «а в ж е ж» надто сміливо, — зауважив головуючий. — А що на це — товариш Мильний?
Підвівся чоловік, якого Чередниченко бачив на будівництві і який пропонував їм почекати в коридорі поки їх викличуть. Тепер від Бульбинського його відділяв самий лише президійний стіл, і Іван Олексійович завважив раптом, що Мильний зовсім і не схожий на Бульбинського. Останній, попри відсутність «пізнавальних знаків» був значно симпатичнішим, хоча й набагато старшим. Схожість була тільки в лисині і постаті — заокругленій, як у «матрьошки», якій приробили ноги. І тільки. Але між ними була інша, значно глибша, ніж просто зовнішня схожість. їх немовби виточено було з того самого матеріалу і однакової конфігурації, тільки пофарбовано трохи по-різному — Бульбинського в ста-лево-сірий колір, Мильного — в темно-сірий. Власне, то була схожість на рівні свідомості, ні — інстинкту.
— Воно, справді, теє…— Почав Мильний. Дещо схоже на викид. Так? Але ж по-перше, про який викид може йти мова, коли на тому пласті їх одвіку не було…
— А на сусідній шахті? — подав голос Пав-люк.
— Так то ж на сусідній… А зараз мова про гірничо-геологічні умови на вашій шахті… Так? Отже — відсутність викидів на пласті — раз, сичання газу у вибої, як свідчать потерпілі шахтарі,— два… Так?
— А грушовидна порожнина, а «скажене борошно»? — озвався хтось із гірничого нагляду.
— Не така вона вже й грушовидна, — заперечив Мильний. — А в «скаженому», так би мовити, «борошні» — дев'яносто відсотків інертного пилу.
— А ви що аналізували його? — запитав Пав-люк.
— Авжеж, — не змигнувши, збрехав Мильний.
— Ми теж здавали на аналіз, — озвався представник гірничого нагляду. — Типовий продукт викиду.
З-за президійного столу підвівся Бульбинський.
— Товариші,— мовив докірливо, — давайте до-тримуватись… Зараз виступає керівник опорної бази товариш Мильний. Прошу, Киме Віленовичу.