— Я знаю Одуда, — сказав Лебідь. — Це порядний чоловік і чесний учений.
— Настільки порядний і чесний, що отримавши спростування своєї теорії, скличе всіх своїх учнів, а їх у нього до сотні, і скаже: вибачте, колеги, я був неправий, а всі ваші докторські і кандидатські, які розвивали мою теорію, — липа. Так?
— Ні, не так, — заперечив Лебідь. — У тебе надто агресивна і спрощена логіка. Учений, якщо це справді учений, а не флюгер, має в своєму арсеналі стільки незаперечних доказів, що похитнути його концепцію, ой, як важко.
— Колега злий, бо не має ще вченого ступеня, — сказала Войтович. — Стане кандидатом — враз подобрішає… За кордон поїде, он як Генна-дій Васильович. І всі наукові проблеми відійдуть на задній план.
Гончаренко гмикнув і знову схилився над датчиком.
Запанувала мовчанка. Чулося тільки клацання тумблерів біля столу геофізика, та шурхотіли в'язальні спиці, якими Войтович маніпулювала швидко-швидко. В тій мовчанці вчувалася якась напруженість. Паливода, вважаючи себе причиною тієї напруженості, подався знову в читальний зал.
4
Наступного дня повернувся з відрядження Че-редниченко. Сухорляве обличчя в густій мережі судин ще більше загострилося, нагадувало малюнком старий квиток на літак. Він привітався і, клацнувши замками портфеля, витяг і поклав на стіл чотири пакунки в целофанових мішечках.
— Ось, із самого місця викиду.
— І не боялися туди лізти? — озвалась Войтович.
— Боявся… — звірився Іван Олексійович. — Особливо моторошно було в порожнині викиду. Відколупував шматки вугілля, а в самого руки тремтіли. Боявся вчадіти. Штрек-бо вже не провітрювали.
— А нащо вам було добувати ті проби? — поцікавився Лебідь.
— Вуглепетрографам віддам. Може, знайдуть у них щось варте уваги. Та й хіміка ж маємо, — обернувся він до Паливоди.
— Тут, поки вас не було, Ярослав таке заварив! Від газодинамічної теорії тільки пір'я полетіло! — озвався з усміхом Гончаренко.
Вислухавши Паливоду, Іван Олексійович сказав:
— Те, що та теорія тримається на чесному слові, вже багато кому відомо. Але перше ж запитання — як не газ, то що?
— Гадаю, відповідь слід шукати в хімічній літературі. Дещо я вже знайшов. В одній публікації пишеться, що в пробах вугілля, відібраних з місця викиду, міститься доволі органічних перекисів.
— Це те саме, що пергідроль? — озвалася Войтович.
— Основа — та ж. Але органічні перекиси навіть при незначній температурі вибухають.
— Цікаво, цікаво, — промовив Іван Олексійович.
У кімнаті запанувала мовчанка. Схилився над картою Лебідь, сховала крадькома в'язальні спиці і тепер спроквола гортала якийсь товстий звіт Войтович, повіяло каніфоллю від Гончаренкового столу. Ярослав завважив, що «гребці сідали за весла» тільки тоді, коли з'являвся Чередниченко. Його не боялись і не схилялись перед великим науковим авторитетом, якого він, насправді, не мав. Його просто поважали, як людину. Несамохіть Паливода порівняв Івана Олексійовича з завідуючим кафедрою, де він до того працював. Намагався бути об'єктивним, навіть відкинув утиски, яких зазнав від колишнього шефа останнім часом. Професор теж вважався порядною людиною. Тільки до певної межі. А межею була інструкція міністра вищої освіти, котра суттю нагадувала «пам'ятку молодого бійця». Всякого, хто посягав на ту інструкцію, професор вважав чи не особистим ворогом.
— І можна тим даним вірити? — почувся голос Чередниченка.
Паливода спершу не второпав, про що йдеться. Та нарешті, отямившись, відказав:
— Можна… Крім того, що перекиси є причиною викидів… Не вистачить у них потужності, щоб здійснити таку велетенську роботу.
— Шкода, — мовив Іван Олексійович, обернувшись до колег. На худорлявому лиці з'явився вираз розчарування. — Шкода… Все свідчить про те, що викид — це таки вибух. І грушовидна порожнина, з якої немов би чвиркає вугілля, і склад газу…
— Я чого згадав про перекиси, — озвався Паливода. — Якщо вони є, то це значить, що вугілля там окислене. А відтак, там мусять бути й окислені форми азоту. Зокрема, нітросполуки.
— А це що таке? — запитав Чередниченко.
— Вибухівка. Озвався Лебідь:
— Так можна дофантазуватись до чого завгодно.
— Фантазія — не найгірша вада для науковця. Гірше, коли цієї якості бракує.— Чередниченко з цікавістю дивився на Ярослава. — Що тобі треба, аби перевірити це припущення?
— Метод. Аналітичний метод…
5
Присадистий міст нагадував велетенську конвейєрну стрічку. Коли дивитися з набережної, то здається, що автомобілі не самі рухаються, а їх захоплює конвейєрне полотно на правому березі і викидає в провалля вулиці на лівому. Паливода стояв на задньому майданчику автобуса, спостерігав як унизу ковзали катери, чаділи буксири. На заході ферми залізничного мосту нагадували товстелезні грати, за якими мостилося знеможене серпневе сонце. Цілий день Ярослав згайнував, тиняючись по лабораторіях хіміко-технологічного інституту в пошуках методу визначення нітросполук. Все марно. Професор з кафедри палива навіть запевнив, що нітросполук у вугіллі і зовсім немає. Бо якби вони там були, то він би про них знав. Проте певну користь Ярослав виніс із тих довгих коридорів, які нагадували лабіринт і в яких стороння людина могла б легко заблукати. Він надибав у бібліотеці монографію, де описувалися властивості вибухових речовин і методи їх аналізу.
Приїхавши додому, Паливода довго хлюпався під холодним душем. Потім сів вечеряти. Мати дивилася, як він їсть, а тоді зауважила:
— Зістриг би вже ту бороду. На діда схожий. Так довіку старим парубком і залишишся.
— По-твоєму, я — старий парубок?
— А що… В тридцять три роки людина вже повинна мати сім'ю. А ти з твоєю освітою проморгав найголовніше.
Батько стояв у дверях, в розмову не втручався.
— Знову до книжок… — добродушно бурчала мати, коли Ярослав зайшов до себе в кімнату. — Зір зіпсуєш. Нема, щоб як у людей. Сісти, погомоніти з батьками.
Ярослав постояв біля вікна. Ніч каламутною повінню затоплювала двір, будинки, дерева. В тьмяній безодні неба вже пробивалися золоті іскринки зірок. Майнула думка, що сьогодні останній день серпня. День, до якого він колись готувався, як до свята. Заздалегідь вибирав подарунок, купував квіти. Ярослав ввімкнув світло, підійшов до портрета Варвари. Він домалював той портрет уже з фотокартки. Нараз ніби відчув у долонях теплий шовк її волосся і побачив живу зелень очей. Недарма він вибрав для того портрета саме чорну й зелену туш. Відчуття постійної присутності Варвари оселилося в ньому з дня їхнього прощання в аеропорту. Сьогодні їй виповнилось двадцять вісім і вона десь святкує цей день у колі своєї сім'ї.
Щоб не дати розгулятись уяві, Ярослав узяв з книжкової шафи «Курс аналітичної хімії», дістав з портфеля записи і сів до столу.
Ранкову тишу зашарпав дзвоник. Гончаренко сказав: «Доброго ранку!», і, риплячи хромом, почав стягати шкуратянку. Переодягнення для нього вже стало ранковим ритуалом — спочатку вішав мотоциклетного шолома й куртку, далі йшов умиватись, а відтак переодягався в білу сорочку і синього костюма.
Лебідь, що зайшов слідом за геофізиком, дав лункого щигля білому шолому.
— Та й міцний же череп у колеги! — підморгнув він Паливоді.
— Ви хотіли щось зауважити щодо його змісту? — вкрадливо поцікавився Гончаренко. — Чи порівняти зі своїм? Хе!
Лебідь змовчав, тільки в очах його на мить блиснули крижинки. Він сів до столу і, висунувши шухляду, став у ній щось шукати. А тоді, обернувшись, запитав у Паливоди:
— Ну, як виходив щось?
— Виходив, — відказав Ярослав. — На цьому тижні почнемо аналізи.
Йому здалося, що Геннадію Васильовичу неважко повернути голову й на триста шістдесят градусів — тіло Лебедя сиділо непорушне, а голова дивилась на Ярослава. «Мабуть, предка його колись прозвали за довгу шию Лебедем, а згодом прізвисько стало прізвищем», — подумав Паливода.