Ярослав, уже крізь дрімоту, спостеріг, що попри спогади про Варвару, в пам'яті весь час стояло обличчя Таміли. На мить здалося, що думає про ту саму дівчину. З тим і заснув.
10
На роботу Ярослав прийшов перед обідом. В кімнаті був тільки Лебідь. Геннадій Васильович не одразу відвів очі від карти, над якою схилився.
— Щось дуже скоро ти… — озвався він. На запитання, де Чередниченко, відказав:
— Поїхав по зразки на шахту. — По хвилі додав з сумним усміхом: — Утопаючий хапається за соломинку.
Ярославові було неприємно те почути, але він промовчав.
Прийшла Войтович. Вона аж зігнулася під ношею важкого портфеля, який давно вже втратив форму і тепер нагадував торбу. Поставивши його біля столу, полегшено зітхнула і аж тоді привіталась.
— Оце сиділа досі в університетській бібліотеці,— пояснила свою відсутність. — А ви ж чого так рано з відрядження?
— Нічого там робити, — відказав Паливода. Погляд його ковзнув по шолому і шкуратянці, що висіли на вішалці. Сам господар тих речей з'явився одночасно із дзвоником на обід.
— О, та тут уся компанія! — вигукнув Гончаренко. — І до Лебедя: —А ви що, Геннадію Васильовичу, сьогодні зраджуєте їдальню?
— Ну, авжеж, — зауважила Войтович. — Він скоріше дружину зрадить.
— Іду, іду, — озвався Лебідь.
— …Як притис мене на святі Дня геолога, — звірялася Войтович Паливоді,— аж дух забило. Мужчина! Дарма, що вже за п'ятдесят і волосин на голові, як трави на солончаку… Від нього пахло тоді дорогими цигарками і коньяком. Та й в науці щось важить. Самого Жабура підтяв. Той збирався захищати кандидатську й докторську одночасно, але після статті Лебедя в «Геологічному журналі» відмовився і вийшов на захист тільки з кандидатською.
Ярослав тим часом дістав з портфеля запис публікації, яку дала йому Таміла Андріївна… Скоро він забув про Войтович, яка щось казала, бо виявив у статті дані, що цілком підтверджували можливість існування у вугіллі нітросполук. Він пошкодував, що не міг поділитися зараз своєю знахідкою з Чередниченком… В статті також наводилися приклади препаратів, за допомогою яких можна розчинити органічні компоненти вугілля.
— …Ну, виїздили щось? — долинув ніби крізь запону низький голос Войтович.
Ярослав підвів очі і побачив перед собою через один стіл шорстке фарбоване волосся і маленькі плечі, обтягнуті зеленою в'язаною кофтою.
— Виїздив, — озвався.
— Отже, надія таки є?
— Надія на що? — не зрозумів.
— На те, що нас не розженуть. «Саме це було б зараз дуже недоречно», — подумав Паливода, а вголос сказав:
— Передчасно щось казати.
Гончаренко в своєму темно-синьому костюмі нагадував пілота цивільної авіації: мав спокійне рум'яне обличчя, яке прикрашала біла сорочка з блакитною, під колір очей, краваткою. Від нього ще не вивітрився дух їдальні. Він сів до столу і ні до кого зокрема не звертаючись, сказав:
— Ал-ле ж і ловко нам донедавна велося. Як котам на горищі, де окорок підвішено. Захотілося їсти — стрибонув, вигриз шмат і знову мурчиш собі благодушно… Гай-гай, зняли той жирний окіст. Тепер нашому братові-котові по смітниках доведеться никати. А там 1 харч не той, і пацани з рогатками…
— Атож, — погодився Лебідь. — Кепсько стане вашому братові-котові.
— А вн до таких не належите? — поцікавилась Войтович.
— Авжеж ні. З нового року відбуваю в Мозамбік — за контрактом,
— Хе! — повеселілим голосом озвався Гончаренко. — Ви, Геннадію Васильовичу, — той же таки кіт, але в експортному виконанні… Мейд ін УРСР.
— Не треба всіх на свій копил рівняти, Гончаренку, — незлобиво зауважив Лебідь. — Там, куди я їду, звітувати треба буде не купою мотлоху на столі, а ділом.
— Так таки й купа мотлоху… — геофізик з усіх сил намагався не виказати образи в голосі. Він став раптом дуже діловим: одягнув халат, ввімкнув паяльник і, взявши тестор, почав «продзвонювати» схему датчика.
Наступного дня подзвонив Чередниченко. Покликав геофізика. Войтович, передаючи трубку Гончаренкові, тихо зауважила:
— А ми ж тут усі на місці, як відмінники.
— Костю, коли приїде Паливода, виписуйте відрядження в Шахтарськ. Я очікуватиму на шахті… Ага, захопіть з півсотні мішечків на проби… Ти мене чуєш?
— Чую… — Гончаренко хотів сказати, що Паливода вже на місці, та Іван Олексійович поклав трубку.
Їхали цілий день. Спочатку поїздом до Донецька, а тоді автобусом до Шахтарська.
Чередниченка знайшли в гуртожитку. Він сидів за столом і читав газету.
— Молодці, що так хутко, — сказав замість привітання. Тут на пласті «к»-п'ять нарізають новий штрек. Так от, задача: спускатися щодня в шахту і, перед тим, як вибухівники проведуть відпалку, набирати зразків — прямо з забою. — Іван Олексійович витяг з піджака, який висів на спинці стільця, потертий портмоне і дістав з нього якісь клаптики паперу. — Ось, записки головного інженера в лампову, номерну та лазню… Ага, в шахті не розлучатися. Я того разу дурницю утнув, що відпустив був Ярослава одного. — Чередниченко помовчав, а тоді, кивнувши на ліжка з підбитими подушками і рушниками, сказав:
— Розташовуйтесь. Умивальник — у кінці коридору.
— Шефе, а чого так терміново? — озвався Гончаренко.
— Ой, Костю, не кликав би вас, аби не клятий гастрит… Не сприймає мій шлунок жодного харчу, крім домашнього… А зразки ж слід відбирати кожного дня, до і після викиду. Якщо такий станеться…
…Коли вже повдягались, Іван Олексійович поцікавився наслідками Ярославового відрядження. Почувши про Мучникову пропозицію, сказав з усміхом:
— Отже і їм там прикрутило… Поки що про це не може бути й мови. Ми й так ледь-ледь кінці з кінцями зводимо. А невідомо ще, що на нас чекає в новому році.
Сіра шахтарська роба нівелювала. Шахтарі відрізнялися тільки постатями. Один був середнього зросту, вгодований чолов'яга, куртка ледь застібалася на грубому животі. Та попри ті статки, він виявився жвавим і беручким. «Баран», як тут називають бурильний станок, безсило борсався в його руках, всвердлюючись в вугільний пласт. Другий шахтар — повна протилежність гладкому, одяг на ньому теліпався немов на вішалці. Цей, схилившись над ящиком з вибухівкою, готував заряди. Його довгі пальці ніжно брали детонатор, стовпчик вибухівки, з'єднували їх. Паливода з Гончаренком тим часом наповнювали торбинки пробами вугілля, не без остраху позираючи на худорлявого. Пласт складався з п'яти пропластків, і вони відколупували від кожного зокрема.
Просвердливши нарешті потрібну кількість шпурів, гладкий вимкнув «баран» і в тиші, яка раптом настала, запитав:
— То що скаже наука? Бути викидам чи ні?
— Наука мовчить, коли слово бере тротил, — відказав Гончаренко.
Чоловік хмикнув. Його напарник заходився начиняти щойно висвердлені шпури вибухівкою.
— Гайда вже хлопці, гайда, — заквапив гладкий.
Вони йшли обабіч вузькоколійки по свіжому дерев'яному настилу. Металеві арки, якими кріпився тунель, були ще новими, без слідів іржі. Шахтар спрямував промінь світильника на два дроти, що тягнулися від забою. Нарешті він спинився біля вибухової машинки.
— Ну, хай щастить, — сказав. — Дорогу знайдете?
— Знайдемо, — запевнив Гончаренко. Геофізик ішов попереду. Загалом він не відрізнявся мовчазною вдачею, та цього разу не озивався. В Паливоди на душі було теж незатишно. Відійшли вже далеченько, коли почули, як бухнуло і водночас здригнулася під ногами земля.
— Рвонули, — зауважив Гончаренко. — До речі, тепер я знаю, де апробувати мій датчик… У вибої. Бачив, як глибоко вони всвердлюються.