Тут починається прикордонна зона. Зелені яри, зарослі густими чагарниками. Луки, вкриті папороттю і соковитою запашною травою. Потоки і дзюркотливі струмки. Глухі і темні соснові ліси, яким, здається, немає кінця-краю. Де-не-де літні загони для кооперативної худоби. Дзвін мідних дзвіночків, тихий і співучий, — давній, як легенда про родопського Орфея. Хто знає, можливо, Орфей блукав саме в цих місцях. Маленька електростанція в дощаному сараї. Самотня магістральна лінія електропередачі.
А далі на південь підносяться порослі лісом вершини, де пролягають лише козячі стежки. Навколо тиша, яку порушують улітку тільки нічні птахи і сарни, а взимку — вовче виття. Прикордонна смуга, мов чорна стрічка, звивається по гірських хребтах, спускається в моторошні урвища, знову піднімається по кручах і зникає в безмовній блакитній далині.
У цьому досить далекому від міст і асфальтованих шосе гірському світі розкидані на осонні маленькі камінні і дерев'яні селища. Камінні там, де є вдосталь м'якого плитняку, а дерев'яні — де навколо зеленою стіною стоять лісові нетрі. Ці кілька селищ разом з Триградом і становлять мій мальовничий ветеринарний район. М'які чорні дороги і звивисті стежки ведуть від села до села. Приємно блукати по них, особливо коли немає туману й дощу.
У туристських черевиках, з ветеринарною сумкою через плече і з палицею в руці я йшов м'якою стежкою. У кооперативних господарствах худоби було багато, але людей не вистачало: рудники і заводи Рудозема та Мадана притягали молодь, як магніт. Юнаки й дівчата обживались на нових місцях, а потім до них переїздили й старі. В деяких селах на дверях багатьох будинків висіли замки, а подвір'я спустіли. Так було і в селі Видла.
Як гарно тут, у цьому орлиному гнізді, звитому поміж двома вершинами, серед луків і лісів, під бездонним склепінням блакитного південного неба! В повітрі пахне квітами й сосною, серед папороті й ожини дзюркочуть тихі струмки, на м'яких зелених пасовищах, скільки сягає око, біліють отари овець, мов розкидані купками квасолини.
Але село якесь зажурене, бо здебільшого на дверях будинків висять залізні замки і дим не звивається з червоних димарів.
— Зате господарям весело. Заробляють добрі гроші на рудниках! І нехай! — каже, насупившись, сивий старий Реджеп.
Він — голова кооперативного господарства і голова місцевої організації Вітчизняного фронту. Я поселився в його будиночку.
— Нехай… — каже старий Реджеп і, хоч розмова йшла про веселі справи, тихенько зітхає.
Я знав, чого він зітхає. В кооперативному господарстві двадцять молочних корів і понад сто овець. Треба кілька разів за літо косити буйні луки. А людей у кооперативі — жменька. І в цій жменьці молодих можна перелічити на пальцях.
Мій центр містився не у Видлі, але я оселився тут на довший час. Не знаю, що мене приваблювало і затримувало в цьому глухому сільці. У будиночку діда Реджепа було дві невеличкі кімнати. В одній жили він і його внучка Фатме, а в другій, напроти, — я. Фатме сповнилось вісімнадцять років. У цих краях тільки старі жінки носили чадру, і це дуже добре.
Отже, не знаю, що затримувало мене в цьому маленькому сільці. У всякому разі я навчив горян багатьох корисних речей: силосувати зелений корм у ямах, сушити сіно на жердинах, щоб воно не гнило під дощем. Розповів їм, як годувати корів, щоб підвищити надої молока, як робити бринзу смачнішою і як зберігати її, щоб вона не псувалась. Лікував хвору худобу, рвав їй зуби, навіть сам підкував коня діда Реджепа.