Я відчув, як у мене потеплішали щоки, хоч запитання дівчини було зовсім звичайне: що ж тут особливого — прогулянка на луку? Я тільки кивнув головою.
Потім пішов на стайню, де стояв скакун діда Реджепа. Узяв відро й щітку і заходився чистити його так старанно, немов готував для показу на республіканській виставці.
Я не помічав, як минають години. А коли сонце наблизилось до зеніту, почав збирати свої речі. А втім, у мене була тільки ветеринарна сумка і похідний речовий мішок. Я вийшов з села, але не звернув на луку, а попрямував по дорозі, яка вела в Триград.
Було душно. Дзижчали дикі бджоли. Пахло розігрітою травою і квітучою бузиною. Я йшов, постукуючи палицею по дорозі, милувався блакитною далиною, і на душі в мене було так легко й весело, що я навіть почав насвистувати…
Одного вечора, повернувшись додому, я застав на подвір'ї дядька Стефана, свого хазяїна, з якимсь чоловіком. Дядько Стефан сидів на колоді і стругав ножем палицю, а незнайомий стояв біля нього, посмоктуючи коротку глиняну люльку і випускаючи з рота густі клуби їдкого диму. Це був високий, сутулуватий і худий, мов жердина, чоловік. Обличчя його заросло, а довгі пожовклі вуса звисали донизу. Одягнутий він був у стареньку, залатану куртку і шаровари з домотканого сукна, які оперізував широкий червоний пояс. Голову прикривав клапоть полотна.
Коли я ввійшов, чоловік втупився в мене великими темними очима, потім похитав головою. Вуса його заворушилися, і він усміхнувся мені трохи грубувато, але добродушно.
— Цей, чи що, хлопець у вас ветеринаром? — спитав він.
Дядько Стефан мовчки кивнув головою.
— Я думав, що в нього борода до пояса, а він такий тендітний і біленький, неначе дівчина! — засміявся чоловік і досить безцеремонно зацмокав язиком.
Потім він почухав зарослу волоссям шию, підняв з землі плетений кошик і, розгорнувши листя, попросив мене глянути всередину. Насподі блищало кілька великих форелей.
— Це ветеринарові, — сказав чоловік і прихильно поплескав мене по плечу.
Я вийняв гроші і спитав, скільки треба платити. Але незнайомець зневажливо махнув рукою:
— Іншим разом!
Поворушив вусами й пішов.
— Хто цей дивак? — спитав я в дядька Стефана.
Дядько Стефан сховав ніж, а палицю, яку стругав, відкинув набік. Помовчав, немов не знаючи, що мені відповісти.
— Цього чоловіка звуть Ракіп Колібаров, — сказав, нарешті, дядько Стефан і нахмурився. — Живе він на краю села, біля дороги, що веде у село Кестен. Але ти краще з ним не зв'язуйся. От і все.
Минув тиждень, другий. Ракіп часто приносив мені рибу, але брав за неї дуже дешево — аби не образити мене. Він справді був диваком! Проте кращого рибалки не було в усьому Триградському районі.
В останній день червня я одержав рекомендованого листа на офіціальному бланку з службовою печаткою. Мене на два місяці відряджали в Софію. Я повинен був прослухати цикл лекцій про останні новини у ветеринарній науці і ознайомитися з різними видами нових ліків. Яка нудота! Я дуже засумував. Я саме збирався побувати у Видлі — відчував, що там потребують моєї допомоги. Крім того, мене спокушала приємна прогулянка по чудових видловських луках. Відверто кажучи, цей лист на бланку з печаткою дуже засмутив мене. Тільки одно втішало — в Софії я побачуся з Абакумом.
Я найняв номер у готелі «Болгарія». Інший ветеринарний лікар зупинився б, напевно, у скромнішому готелі. Але я вирішив поселитися неодмінно в «Болгарії». Не біда, що моїх добових вистачить тільки на те, щоб оплатити номер. До дідька гроші. їх у мене вдосталь: У Триграді, навіть якби я хотів, їх ніде витрачати…
Потім я пішов до Абакума.
Признаюсь, серце моє забилося дужче, коли постукав у двері. На мене погано впливала холодна тиша музейного світу.
Абакум подивився на мене неуважно, байдуже, і я спочатку дуже зніяковів. Хотілося повернути назад і тікати світ за очі. Але це тривало лише якусь мить.
— Дивись ти, Анастасій! — тихо промовив Абакум.
Він потяг мене на середину майстерні, поклав руки на плечі, і очі в нього спалахнули, немов засвітились невидимі вогники.
— Анастасій! — повторив він тихо.
Абакум притиснув мене до своїх грудей, а його важка рука поплескувала мене по спині. Потім він подав мені стілець, а сам сів на табуретку, тепло всміхаючись..
Лише рік ми не бачились, а мені здалося, що Абакум постарів і схуд. Від його обличчя віяло тепер легкою, але постійною втомою. І все-таки воно лишалось таким самим мужнім, з суворими складками в куточках губ і пронизливим поглядом.