— Що, постарів я? — спитав він.
Я згадав, що Абакум має дивну здатність читати інколи чужі думки, мов книги, і опустив очі.
— Навпаки, — сказав я.
Він засміявся.
— Мій добрий Анастасію! А коли ти приїхав?
Я відповів досить сухо, бо мені не сподобались ці поблажливі нотки в його голосі. Кінець кінцем, він був лише на п'ять років старший за мене.
— І, звичайно, зупинився в готелі «Болгарія». Так же?
Я дуже здивувався.
— Облиш, ця таємниця досить прозора! — всміхнувся Абакум. — Навіщо приховувати? Ти приїхав о восьмій годині ранку, а тепер десята без чверті. За годину й сорок п'ять хвилин хоч яка проворна людина не встигне помитись під душем, поголитись і прийти в музей, якщо вона не зупинилась десь поблизу.
— Поблизу є й інші готелі, крім «Болгарії», — заперечив я.
— Але ти зупинився саме там, де я сказав. У «Балкані» і «Слов'янській бесіді» немає вільних номерів. Учора ввечері приїхав з Варшави професор-археолог. Мені випала честь влаштовувати його, я дзвонив і в «Балкан», і в «Слов'янську бесіду». Вільні номери були тільки в «Болгарії». Те, що ти перед виходом з готелю помився під душем, видає твоє ще вологе волосся. А про те, що ти не ходив до перукарні, а голився безпечною бритвою, свідчать кілька уцілілих зрадницьких волосинок на твоєму підборідді. У тебе хороший номер?
— Чудовий! — сказав я і почервонів.
Абакум глянув на мене, помовчав і похитав головою:
— Я знайомий з директором готелю. Попрошу його, коли буде можливість, перевести тебе в сонячний номер.
Мені не лишалось нічого іншого, як подякувати Абакумові. Потім я почав оглядати майстерню.
Абакум завів розмову про Момчилово, про давніх знайомих, розпитав і про мій новий район. Але говорив байдуже, якось через силу. Про Балабаниху не сказав ні слова. Інакше й бути не могло — тепер його вже мало цікавив той далекий край!
Він підвівся, підійшов до полиці і підізвав мене рукою. Витягши з-під глиняних черепків довгатий альбом для ескізів, струсив порох і розгорнув його. На сторінках, серед ескізів ваз, амфор та різного старовинного посуду я побачив знайомі речі, близькі моєму серцю. Одні були виконані олівцем, інші вуглиною, але всі мали надзвичайну схожість з натурою. Тут були і похмурий Карабаїр, оповитий хмарами — такий, яким його видно з Момчилово, і зловісна Зміїця з вищербленими скелями, і старий Ілчів шинок на роздоріжжі, забутий і занедбаний від часу, і хата Балабанихи з сіньми та галереєю. На одному з малюнків було зображено палаюче вогнище, біля якого на дзиґлику сиділа жінка… Я, занімівши від подиву, глянув на Абакума. Він знизав плечима, згорнув альбом і зневажливо кинув його на полицю, де лежали глиняні черепки.
— Аматорські роботи, — сказав, застібаючи синій халат, ніби йому раптом стало холодно. — Черкав так, по пам'яті, але не з нудьги. У цьому, друже, можеш бути певен. Інколи у мене буває поганий настрій, та я ніколи не нудьгую. Для мене нудьга — синонім духовного убозтва. Коли я лишаюсь без роботи — а це трапляється рідко, — то вигадую інтегральні рівняння і розв'язую їх з великою насолодою. Або розкриваю збірник задач з галузі математичних ймовірностей. Складаю гіпотези. Як можна нудьгувати? Малюю по пам'яті будинки, вітрини, куточки саду або парку. Потім ходжу перевіряти, чи правильно зберіг їх пропорції і форми, чи не забув чогось істотного.
— Ти поїдеш у Момчилово, — засміявся я, — перевірити на місці деякі деталі і форми, наприклад, тієї сцени, де зображені вогнище і дзиґлик?
Абакум, усміхнувшись, погрозив мені пальцем. Потім спитав:
— А якщо я вже перевірив?
Від нього всього можна було чекати, і я промовчав. Посидів ще трохи в майстерні. Абакум показав мені дві корзини, до краю наповнені різними теракотовими черепками.
— Дві іонічні гідрії, — сказав він, і обличчя його, вперше з тієї хвилини, як я ввійшов у майстерню, проясніло. — Завтра візьмусь за їх реставрацію. Це буде чудово!
Я дивився на теракотові черепки і не бачив ніяких гідрій. Не розумів, що буде чудовим: реставровані пам'ятки старовини чи сама робота по їх реставрації. Але щось мені підказувало: під словом «чудово» мій приятель має на увазі роботу, яку доведеться виконати.
Абакум мав природжене артистичне почуття міри. Зрозумівши, що він уже довго говорить про себе, раптом змінив тему і почав розпитувати, як я поживаю в царстві Мехмеда Синапа.[11] За старих часів у тих місцях справді діяв Мехмед Синап. Я захоплено розповів про своє життя-буття. Не сказав тільки про той випадок з Фатме на річці. Але то, по суті, зовсім незначна деталь.
11
Мехмед Синап — уславлений ватажок одного з масових повстань селян проти феодальної влади і турецьких поневолювачів в кінці XVIII століття.