Через півгодини Абакум уже йшов притихлою вулицею. Вулиця Брод тяглася від Парку свободи між новим житловим масивом і шосе, яке веде в Пловдив.
Коли і як розквітло це кохання? Воно прийшло несподівано, як несподівано налітає південний вітер у теплі літні ночі. Воно прийшло з пертого погляду. Можливо, народилось у той вечір услід за першою усмішкою. А коли він прокинувся ранком, воно вже квітло в його душі. Так розцвітають фруктові дерева навесні: звечора на них ще бруньки, а коли зачервоніє світанок, вони вже всміхаються в своєму білому весільному вбранні.
Ірина і Чавова стояли на маленькому подвір'ї за цегляним будинком і, мабуть, розмовляли, як завжди, про нудні й буденні справи.
Тоді Абакум сказав:
— Ваш начальник, лікар Петр Тошков, запрошує вас обох на скромну вечерю.
Лікар послав його запросити тільки Ірину, але йому стало шкода другої. Тому він запросив і її.
Крізь відчинене вікно на першому поверсі струмувало жовте світло. Оголені округлі плечі Ірини, її руки, шия — уся вона якось м'яко світилась, мов стара позолота. А в чорній глибині її очей, здавалось, миготіли маленькі, ледве помітні далекі зорі.
— Буде свіжа риба на вечерю, — сказав Абакум.
— Як я люблю свіжу рибу! — сплеснула руками Чавова.
Ірина мовчала.
— Лікар чекає вас, — сказав Абакум.
Вона підвела голову, і їх погляди зустрілись. Ірина розглядала його спокійно, зосереджено і неквапливо.
І хоч Абакум витримав цей погляд і сам так само спокійно й зосереджено розглядав Ірину, але вперше з своєму житті не зробив ніякого висновку. Лічильна машина, яка постійно і безпомилково працювала, коли її свідомість щось сприймала, тепер мовчала, немов раптово вимкнувся струм, котрий живив її.
— А ви проведете нас потім? — спитала Ірина, не відводячи од нього очей.
— Звичайно, — кивнув головою Абакум, — проведу. — І тут же подумав: «А лікар?»
Вечір пройшов весело. Анастасій пояснював Чавовій якісь проблеми, пов'язані з курячою чумою, лікар смажив рибу, а Ірина і Абакум накривали на стіл. Кілька разів їхні руки стикались, і тоді обоє винувато позирали на господаря, що сяяв від щастя. Потім усі сіли вечеряти, і Теофілова раптом стала дуже лагідною і люб'язною з лікарем. Вона схиляла голову на його плече, підливала йому вина і, здавалося, зовсім не помічала Абакума.
Десь близько одинадцятої години лікар почав позіхати, а трохи згодом сперся ліктем на стіл і опустив голову.
Гості попрощались і тихенько вийшли.
Світив місяць. Анастасій і Чавова простували попереду й жваво розмовляли про фасціольоз та овець. Ірина мовчала. В Абакума теж не було настрою. Йому чомусь не сподобалось, що Ірина люб'язно поводилась із своїм начальником. Та коли вони розлучались, Теофілова ледве кивнула головою Анастасію, а йому ласкаво всміхнулась якоюсь винуватою і сумною усмішкою. Була тиха і ясна ніч.
Ірина працювала секретаркою відділу «Ліки та постачання» і посилено готувалась до конкурсних екзаменів в аспірантуру при університеті, що мали відбутися восени.
Було щось дивне, суперечливе і в житті, і в поведінці молодої жінки. І Абакум не міг не помітити цього. Коли вона бувала разом з Тошковим поза роботою, то всіляко старалась догодити йому, зносила грубі жарти лікаря, подовгу залишала свою руку в його руці і багато сміялась. А коли лишалась на самоті з Абакумом і випадково заходила мова про начальника, Ірина здригалась, і в її очах спалахували злі вогники.
З Венцеславом вона поводилась жорстоко і всіляко шукала приводу, щоб принизити і висміяти його, особливо в присутності інших. Бідолаха дуже мало читав у своєму житті, і Теофілова дратувала його: «Венцеславе, що ти думаєш про Бернарда Шоу? Видатний французький письменник, так же?» І, почекавши, поки він ствердно кивне головою, питала: «А ти читав його роман «Три мушкетери»?» — «Здається, колись читав», — мимрив Венцеслав. Вона весело, до сліз сміялась.
Але траплялось, що після роботи Ірина брала Венцеслава під руку і вела на прогулянку. Вони сідали в автобус і їхали на гору Вітошу або бродили по широких левадах біля Драгалевців.