Лейтенант швидко повернувся.
— Ви начебто були в тому будинку або вивчали його план! — засміявся він. — У душовій справді двоє дверей. Одні, старі, замикаються не на ключ, а на засувку зсередини. Другі, нові, зроблено недавно, це видно по штукатурці. Вони замикаються на ключ і на засувку. Там тільки один душ.
Абакум мовчав. Було близько одинадцятої, і він мав іти на доповідь до полковника.
— Не спускайте з очей обох квартир, — промовив він, зітхнувши. Потім спитав: — Ви вже маєте відомості про будинок з альпійською покрівлею?
Лейтенант знизав плечима.
— Правда, у вас не було часу, — винувато всміхнувся Абакум. — Пробачте. Я викличу вас після обіду.
Голос його тепер звучав тихо і глухо.
Отже, алібі Ірини є тільки формальне, юридичне. По суті, немає ніякого алібі. Близько десятої години Теофілова виходить із канцелярії, повідомивши заздалегідь Чавову, що йде «нагору» викупатись. Те саме вона каже й прибиральниці, а може й ще комусь. Ірина входить у душову, не роздягаючись, пускає воду, а сама виходить другими дверима і чорним ходом через двір збігає на вулицю Димо Хаджідимова. Звідти до складів Центру недалеко — хвилин п'ятнадцять, а якщо йти швидко, то можна встигнути й за десять. Зробивши все, що їй було потрібно, Теофілова повертається тим самим шляхом. Змочує обличчя й волосся гарячою водою і, «викупана», спускається в канцелярію, як це робила й раніше.
Менш як за добу Абакумові пощастило проникнути досить глибоко в цю справу. В голові у нього склалась чітко окреслена гіпотеза, але він боявся запропонувати її полковникові як план дій, бо в ній було ще багато невідомих. Захов мав у своєму розпорядженні 72 години — три доби на те, щоб виявити справжніх злочинців і врятувати одне людське життя.
Цього дня після обіду ховали Венцеслава. Абакум подзвонив Ірині на роботу, але Чавова відповіла, що Ірина не приходила, що нездужає. Тоді він викликав машину, відпустив шофера і сам сів за руль.
Абакум сподівався застати її в кімнаті, але помилився — вона сиділа, підібгавши під себе ноги, на траві під шовковицею і читала. «Певно, якийсь роман, — подумав він. — Хоче розвіятись — адже ховають Венцеслава!»
На Ірині було скромне ситцеве платтячко веселих тонів. Миловидне личко було замислене, а очі дивились, як завжди, відкрито й сміливо, і погляд їх був ясний і чистий.
Ірина подала Абакумові руку, і на її устах заграла безтурботна, радісна усмішка.
— Саме вчасно, — промовила вона і потягла його до себе. — Сідай! Я втомилась читати.
Абакум опинився на траві біля неї. Він відчував ніжний дотик її плеча, а розпущене волосся пестило його обличчя. Подув вітерець, шовковиця зітхнула, тонке плаття здулося, неначе парасолька. Десь посвистував дрозд.
В Абакума запаморочилось у голові. Він відчув непереборне бажання обняти її. Потрібно було великих зусиль волі, щоб залишатися зовні спокійним.
— Що читаєш? — спитав він, повільно простягаючись на траві.
В блакитному бездонному просторі над ним пропливала біла хмаринка з позолоченими сонцем кучерявими краями. Дрозд посвистував у кущах.
— Що я читаю? — Вона затиснула руку між коліньми і відповіла дзвінко, мов учениця, яку викликали до дошки — Про хімічні властивості водню і, зокрема, про вельмишановного водневого йона! Дуже цікаво! — І весело розсміялась.
— А наш приятель, мабуть, уже спочиває в землі, — сказав Абакум.
Він дивився на білу хмаринку і мружив очі.
— Мабуть, — відповіла тихо Ірина. Вона нахилилась і зірвала билинку. — Я пішла б на його похорон, але сьогодні прокинулась із страшенним головним болем. Дуже шкода.
— Чого шкода, що голова болить чи Венцеслава? — спитав Абакум.
— З мертвими не жартують, — промовила Ірина ї приклала палець до його губів.
Абакум подивився на неї: над її верхньою губою виступили краплинки поту.
Якийсь час обоє мовчали.
— Ірино, — почав, нарешті, Абакум. — Які твої плани на майбутнє? Про що ти, наприклад, мрієш?
Він узяв її руку і почав гратися пальцями.
— Мої мрії дуже скромні, — відповіла Ірина. Вона перевела дух, витерла піт над верхньою губою і труснула головою. Очі її знову засяяли. — Власне, у мене одна мрія — ні від кого не залежати.
— Це дуже загально, — усміхнувся Абакум.
Вона знову зірвала билинку й замислилась.
— Що значить — ні від кого не залежати?
— Дуже багато значить. — Ірина важко зітхнула. — Вступлю в аспірантуру, і далі мій шлях у житті залежатиме тільки від мене самої.
Вітер погнав хмаринку на схід.
— Ірино, — спитав Абакум, — чому в тебе рука волога і холодна?