Світозар Подгоров засунув, було, праву руку в кишеню свого плаща, та Абакум ударив його по шиї, і той упав на підлогу. Шпигуна зв'язали.
Теофілова знову похитнулась. Плечі жінки здригались, неначе її трясла пропасниця, а обличчя було жовте, як у мерця. В кутках рота з'явилась піна. Теофілова впала на коліна і простягнула руки до Абакума. І хтозна-чого він теж став на коліна перед нею, а вона схопила його руку і притиснулась губами до великого срібного персня. Цей перстень було зроблено із старовинної римської монети з зображенням богині Діани.
Ірина пізнала перстень ще тоді, коли Абакум допомагав їй вилізти на воза. І тоді вона, лежачи під буркою, прийняла отруту.
Вона доживала свої останні хвилини, і Абакум розумів це. Він поклав її голову собі на груди і спитав:
— Скажи, чим ти замаскувала ціанистий калій? Ціанистий калій у тій склянці — чим?
Вона спробувала всміхнутись, але їй заважала піна біля рота. Змогла тільки прошепотіти:
— Лимонадною есенцією… По леву ампула…
Абакум тримав її руки в своїх доти, поки в ній не згасла остання іскорка життя.
Через деякий час після цих подій я якось спитав у Захова:
— А все-таки, чому вона отруїла Венцеслава? І як Венцеслав не розумів, що псує вакцину, зберігаючи її у відкритому місці при температурі 28 градусів? А Світозар Подгоров?
Посмішка в Абакума стала ще похмурішою. Він закурив цигарку, кілька разів глибоко затягнувся і знизав плечима.
— Наприкінці серпня 1944 року Світозар Подгоров — дипломант-фармаколог, який стажував тоді в центральній аптеці міста Русе, — потопив разом з двома молодими портовими робітниками німецьку баржу. Гітлерівці засудили всіх трьох до страти, але Світозар Подгоров встиг якимсь чудом втекти. Насправді все це інсценізувало гестапо. Потоплення баржі було провокацією, котрою гітлерівці мали на меті прославити як героя свого секретного співробітника. Західна розвідка, діставши в спадщину агентів Канаріса, довгий час тримала в «законсервованому» стані гестапівського героя. Хитрий і безпринципний, він встиг високо піднятися, але й для нього, як і для багатьох інших, настав час діяти: йому було наказано провести «ящурну операцію» в прикордонному районі біля Триграда. Подгоров викликав у Софію нібито у відрядження місцевого ветеринарного лікаря Анастасія Букова і одночасно відправив через Прокопія Недялкова та Ірину Теофілову ящурні мікроби Ракіпові Колібарову. Він цілком довіряв Прокопієві Недялкову, а щодо Ірини мав деякий сумнів. Тому стежив за нею, починаючи з того моменту, коли вона отруїла за його наказом Венцеслава, аж до її останньої прогулянки зі мною — поїздки до пам'ятника-колонки за селом Йорданкіно.
27 серпня ранком після розмови з полковником Вановим директор Центру відчув, що його притиснули до стіни. Подгоров довідався від полковника, що органи Державної безпеки знають про непоясниму «неефективність» протиящурної вакцини. Він розумів, що почнеться розслідування, яке відразу зачепить Венцеслава. «Живий» Венцеслав твердитиме: «Мені так наказали!», і тоді клубок буде швидко розплутано. «Венцеслав-самовбивця» візьме все на себе і обвинуватить тільки одного — автора фіктивного листа, тобто свого безпосереднього начальника — лікаря Тошкова. — Абакум знову посміхнувся: — А проти нашого спільного приятеля були такі неспростовні докази, що коли б не та склянка і мокра пляма на килимі…
Абакум махнув рукою і замовк.
Потім промовив:
— Нещасний Венцеслав був закоханий в Ірину, а закохані здебільшого наївні і дуже вірять своїм коханим. Думаю, Ірина, після того як написала фіктивного листа за наказом Світозара Подгорова, умовила бідолаху не брати під сумнів вказівок начальства і беззаперечно виконувати розпорядження «зверху».
Більше я не розпитував Абакума. Завжди, коли заходила мова про цю справу, він ставав похмурим, починав курити цигарки одну за одною і здавався в такі хвилини стомленим і постарілим.
А я… Що мені сказати про себе? Я щасливий. У хорошу погоду ходжу по луках біля Видли, вивчаю на практиці проблему табірного утримання худоби і час від часу подовгу розмовляю з Фатме.
Вона носить своє кольорове намисто. Воно їй дуже до лиця. Я вирішив подарувати їй намисто з перлів, але боюсь, що вона розсердиться на мене.
А коли залишаюсь сам, то частенько думаю про Абакума.
