— Ну як, сподобався спектакль?
Асен у цю мить закурював цигарку.
— Що? Спектакль? — він запалив другий сірник, бо дощ погасив перший. — Спектакль пройшов добре. Навіть дуже добре.
— Невже? — різко повернулась до нього Віолета. В її голосі звучали гнівні і в'їдливі нотки. — Невже ти можеш мати якусь думку про спектакль, коли дивився всього три картини?
Вона труснула головою і прискорила ходу. Каблучки її дзвінко застукотіли по мокрому тротуару.
— Чому всього три картини? — здивовано спитав Абакум.
— Чому, чому! — Асен зітхнув, і на обличчі в нього з'явилася стражденна міна. — Скажу. Можливо, хоч ти мене зрозумієш!
— Чи не проспав, бува, інші картини? — спитав Абакум.
— Гірше, — відповів Асен. — Не проспав, а просто втік. Ганебно втік з театру, як справжній бай Ганю[15] через якісь там окуляри. Розумієш?
— Нічого не розумію! — похитав головою Абакум. — Які окуляри?
Асен скоса глянув на нього, але відповів не відразу.
Вони йшли по Раковській до стоянки таксі на вулиці Аксакова. Пробившись крізь натовп, який виходив з театру сатири, всі троє попрямували повз скверик і зупинились біля магазину російської книги, щоб спробувати тут піймати таксі, бо на стоянці не було жодного. І поки Віолета сердито мовчала, розглядаючи вітрину, Асен у кількох словах розповів Абакумові сумну історію. Ці окуляри, пристосовані для інфрачервоного проміння, подарував йому один французький кінооператор під час фестивалю в Каннах. Та важливо не це. Для того, щоб користуватися окулярами, тобто, щоб крізь них можна було бачити, їх через певний час заряджають струмом. Асен увімкнув окуляри в апаратуру для зарядки (він мав скромну лабораторію на дядьковій віллі), але тільки в театрі згадав, що зарядку треба припинити о восьмій годині вечора, бо від перенапруження може перегоріти обмотка. А такі окуляри на дорозі не лежать. І ось, щоб запобігти пошкодженню, він вийшов з театру, взяв таксі і помчав додому. На бульварі Яворова на його машину ледве не налетів якийсь ідіот, що, всупереч правилам, засліпив їх далеким світлом. Цьому типові Асен із задоволенням скрутив би в'язи, коли б знайшов його серед тисяч інших негідників, що населяють грішний світ. «Ось так скручу йому в'язи!» — показав Абакумові, як він це зробив би. Абакум обережно зауважив, що при такій зустрічі все може статися навпаки, тобто негідник скрутить в'язи Асенові. Режисер зареготав, а потім почав просити пробачення у Віолети. Отже, історія з окулярами закінчилась сумно: коли Асен примчав у лабораторію, непоправне, на жаль, уже сталося. Він ще раз згадав «ідіота», який мало не наскочив на нього.
— Цей «ідіот» і досі хвилює твоє серце? — спитав Абакум.
Асен не відповів.
— Заради такої рідкісної речі я теж рискнув би головою, — промовив Абакум. — І пропустив би кілька картин, а весь спектакль послав би до біса, якби це було потрібно.
— Бачиш? — Асен узяв Віолету під руку. — Він каже, що послав би до біса весь спектакль, а ти сердишся з-за кількох картин!
— Він не залишив би свою наречену! — роздратовано кинула Віолета і вирвала в нього свою руку.
Асен насупив брови, але промовчав. У цей час підійшло таксі. Абакум сів поруч з шофером. Усю дорогу вони мовчали. Прощаючись, Захов сказав:
— Дуже шкода, що трапилась така неприємність з окулярами і через них — сварка між вами. В усьому винен я, бо запросив вас у театр.
— Забудь. Це дрібниця! — засміявся Асен. — Завтра я напишу своєму приятелеві в Канни, і він надішле мені ще дві пари нових окулярів. Одні неодмінно подарую тобі на пам'ять. Як подивишся крізь них, раптом згадаєш про світ тіней, і на душі в тебе стане весело. Що ж до Віолети, то вона, мабуть, уже простила мене, бо це її обов'язок — прощати. Правда ж, люба?
— Помиляєшся, — несподівано відповіла йому Віолета твердим, але спокійним голосом. — Я щодо тебе ще не маю ніяких зобов'язань.
Дівчина недбало кивнула йому і, штовхнувши хвіртку, ввійшла на подвір'я. Залізна хвіртка тихенько рипнула.
— Приємних сновидінь! — крикнув їй услід Асен і зник у темряві за «густою завісою дощу, навіть не попрощавшись з Абакумом.
— Зайдімо до нас, — запросила Абакума Віолета, коли вони підійшли до будинку. — Почастую вас кофе і коньяком. Я ж знаю, ви любите кофе. Якщо дідусь ще не спить, пограємо в карти. А якщо вже ліг, я пограю вам на піаніно. Музикантка я погана, зате дідусеве піаніно неабияке. Це щось середнє між піаніно і клавесином. Прийдете?
Абакум подякував і через кілька хвилин уже сидів у вітальні в кріслі з коліщатками, купленому, мабуть, ще під час другої Балканської війни. Служниця Йордана, певно, його ровесниця, але ще більш незграбна, ніж воно, засвітила люстру, і від яскравого світла у вітальні наче стало ще холодніше.
15
Бай Ганю — герой однойменного роману Алеко Константинова, представник малокультурної болгарської буржуазії, що народжувалася в другій половині XIX століття. Його ім'я стало прозивним.