Незабаром прийшла Віолета. Вона переодягнулась. Коротеньке домашнє платтячко з білим комірцем робило її схожою на школярку.
— Дідусь спить, — сказала вона, схиливши голівку на плече, — отже, наша партія в карти відкладається на невизначений час.
— Нічого, — кивнув Абакум. — Не біда.
— О, не поспішайте з висновками! — хитро всміхнулась Віолета. — Ви ще не знаєте, що вас чекає!
— Я готовий на все! — смиренно відповів Абакум. Потім спитав: — А де ж піаніно? Ви, здається, хотіли пограти мені?
— Воно в моїй кімнаті, — сказала Віолета, лукаво глянувши на нього з-під довгих вій. — Якщо не боїтесь, то прошу вас у мою дівочу світлицю.
— Життя загартувало мене, — відповів зітхаючи Абакум і підвівся. — Дякую.
Дівчина зігнула лікоть і очима показала йому, щоб він узяв її під руку.
Йордана, яка підмітала у вестибюлі, побачивши їх, спочатку здивовано витріщила очі, потім підкреслено нахмурилась. Гостреньке підборіддя старенької затремтіло, наче її трясла лихоманка.
А Віолета дзвінко і весело розсміялась, злегка притиснувши до себе руку Абакума. Він відчув трепет її твердої груді, і пальці його раптом стали вологі.
— Репетирую, тітко Йордана, — сказала вона, насилу стримуючи сміх. — Нічого особливого тут нема, ти не бійся.
— Репетируй! Тільки тихше, не розбуди дідуся, — сердито прошипіла Йордана. — Знаєш, котра година?
Віолета не відповіла. Штовхнувши двері спальні кінчиком своєї туфельки, вона пропустила Абакума.
Тут було затишно. У кутку лагідно гоготіла зелена кафельна груба. М'яко світився жовтий абажур, від чого кімната наче поринула в золотисту напівтемряву. Ліворуч вікна стояло невисоке односпальне ліжко, вже постелене до сну. Воно ніби гріло і вабило синім атласом ковдри і білизною наволочок на пухових подушках. Мабуть, ця приготовлена постіль трохи довше затримала на собі погляд Абакума, бо Віолета раптом почала пояснювати і вибачатись, що тітка Йордана має погану звичку стелити їм з дідусем постелі ще засвітла.
Потім Віолета поклала на стілець в'язану подушечку і запросила Абакума сісти біля груби, в якій потріскували дрова, сповнюючи повітря легким ароматом смоли. Це так сподобалось Абакумові, що він мрійливо зітхнув і неуважливо почав набивати люльку.
А Віолета підійшла до піаніно, яке швидше скидалося на облуплену, потріскану шкільну парту, відкрила кришку і пробігла пальцями по пожовклих клавішах. Абакумові здалося, що по кімнаті пронісся тихий ніжний подих, наче зітканий з срібних ниток.
— Що зіграти? Веселе чи сумне? — спитала Віолета.
— І веселе, і сумне, — всміхнувся Абакум.
Вона задумалась, схиливши голову над клавішами. А він душею ніби вбирав у себе тепло, інтимний спокій цієї маленької і скромної кімнати, його одночасно охопили і сум, і невимовне щастя. Потім довгі тонкі пальці Віолети забігали по клавішах, і, хоч вона грала не бозна-як, Абакумові здалося, що вже з першими звуками кімната почала раптом кудись зникати. Все навколо перетворилось у чудову суміш кольорових і темних барв, та яскраві, світлі переважали. Наче радість переплелась із сумом, мрія про красу змахувала крилами… Мрія обіцяла щастя, якого ніколи не можна досягти. Та чого б варте було життя без цієї мрії?
Абакум не був знавцем музики, але вже з перших акордів відчув, як його охоплює трепет — наче далеке невидиме світло сповнює душу примарним сяйвом. То був Бетховен, його «Крейцерова соната», один з тих небагатьох музичних творів, які хвилювали Абакума і які він слухав захоплено. Раптом Абакум відчув, що душа його стискається від тупого болю і ніби благально простягає руки до когось, хто давно пішов і ніколи не повернеться.
Несподівано до кімнати ввійшла Йордана. Поставивши невеликий металевий піднос з кофе і коньяком на круглий столик біля ліжка, вона почекала хвилинку, похмура, мовчазна. Ніхто не заговорив з нею, і жінка, сердито знизавши плечима, безшумно вийшла.
Віолета перестала грати, повернулась, почекала, поки Йордана причине за собою двері, а потім по-дитячому розсміялась і задирливо погрозила їй кулачком.
— Як стереже мене, — сказала вона і додала: — Ви помітили, що вона зайшла без стуку?
— Ні, — сказав Абакум. — Нічого не помітив.
— Господи! — вигукнула Віолета. — Я, мабуть, страшенно замучила вас своєю грою. Ви маєте вигляд такого нещасного. Замучила, правда ж?
— Навпаки, — похитав головою Абакум. — У ці хвилини, коли ви грали, я почував себе дуже щасливим, можливо, навіть занадто.