Лейтенант Марков зайшов до Абакума саме в той час, коли той освіжав одеколоном обличчя після бриття. Задиханий, збуджений, з палаючими від радості очима, він наче чекав весільного банкету. Абакум дружньо обняв лейтенанта, запропонував цигарку і попросив сісти. Вони не бачилися з часів ящурної справи.
— Ну як, — усміхнувся Абакум, — зростає життєвий досвід? Вивчаємо людей? Людина — звучить гордо! Га? — Він помовчав, потім спитав: — Пригадуєте Ірину Теофілову?
Це питання було несподіваним: «Людина — звучить гордо!» — Ірина Теофілова! Лейтенант розгублено знизав плечима.
— Пам'ятаєте, як ви гналися за нами на мотоциклі до села Йорданкіно?
— Як не пам'ятати, товаришу капітан! Це наче вчора було, — відповів лейтенант і зітхнув.
«Мені б треба зітхати, а не йому», — подумав Абакум.
— Мені теж здається, що це було вчора, — сказав Захов. — А пригадуєте, в якому платті була тоді Теофілова?
— У білому, товаришу капітан. І з білою стрічкою у волоссі. Це я запам'ятав, бо вона була чорноока і чорноволоса, і білий колір був їй дуже до лиця. В той день вона була схожа на наречену, товаришу капітан.
— Лейтенант Марков, — промовив Абакум, наливаючи в чарку коньяку, — давайте вип'ємо за білий колір, бо йому, як видно, належить майбутнє в житті. Білому кольору. Але зараз я порадив би вам не особливо довіряти йому. Любіть його, але не довіряйте. Радійте, дивлячись на нього здалеку. За білий колір!
Абакум цокнувся з лейтенантом, випив коньяк одним духом і підвівся. Відкрив мініатюрну рацію, яку лейтенант поставив на письмовому столі, підготував її до передачі. Потім вийняв з шухляди стола кілька фотографій і підійшов до лампи: на вулиці був туман, і тому в кімнаті горіло світло.
— Цю людину звуть Асен Кантарджієв, — пояснив Абакум, показуючи фотографії Маркову. — Я знімав його в різних позах. Красунь і молодець. Але, на відміну од більшості красунів, розумний. Працює режисером кінохроніки і живе недалеко звідси — на вулиці Незабравка, дев'яносто сім. Запам'ятали?
— Вулиця Незабравка, дев'яносто сім, — повторив лейтенант. — Запам'ятав.
— Де ваші люди? — спитав Абакум.
Лейтенант відповів, що його люди в машинах на сусідній вулиці і що він підтримує з ними зв'язок за допомогою своєї рації. Потім подав Абакумові аркушик паперу, на якому було позначено код позивних.
— Ви «Дауд», а я «Ракіп», — пояснив він.
— Ця ящурна справа, видно, не виходить у вас з голови, — нахмурився Абакум. — Ну що ж. Нехай тепер Ракіп слухає монолог Дауда, причому дуже уважно, бо для повторення немає часу: лишились лічені хвилини. Візьміть оцей пакетик. В ньому ванільний порошок, змішаний з порошком товченого древесного вугілля, — щоб не було помітно білого кольору ваніліну. Пройдете повз будинок, де живе мій «приятель»-режисер, і посиплете цим порошком перед парадним. На вулиці грязюка, і тому хоч невеличка частка цієї суміші неодмінно пристане до його взуття. Надворі сильний туман, вас ніхто і не помітить.
Я стежив за цим чоловіком і знаю, що ранком він виходить з дому між десятою і о пів на одинадцяту. У вашому розпорядженні сорок п'ять спокійних хвилин — досить часу, щоб послати когось по собаку-шукача. Коли приведуть собаку, візьмете його в свою машину.
Майте на увазі, що людина, за якою вам доведеться слідкувати, надзвичайно кмітлива і спритна. Природжений артист. Він, мабуть, догадується, що може стати об'єктом спостереження з нашого боку, і тому його пильність щонайменше подесятирилась. Ось чому завдання буде нелегким і для вас, і для ваших помічників.
Режисер зустрінеться сьогодні, мабуть ранком, з однією молодою жінкою. Назвемо її літерою «х», бо справжнє ім'я нам невідоме. Хоч я її не знаю і ніколи не бачив, але певен, що вона брюнетка і підфарбовує губи малиновою помадою. Одягнена не дуже елегантно, проте і не дуже скромно. Середня на зріст і не справляє особливого враження своєю зовнішністю. Проте попередьте своїх людей, щоб вони випадково не сплутали її ось з цією дівчиною, — Абакум показав лейтенантові кілька фотографій Віолети, — вона також брюнетка і, на жаль, теж красить губи яскравою помадою. Живе вона тут, у цьому будинку, добре знайома з режисером і часто зустрічається з ним, але не має нічого спільного з «х».