Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов, — здалеку обзивається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє симиренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.
— Знаєш, давай, — зразу погодився Ява, — а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.
І Ява бадьоро рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало дедалі важче.
— Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо.
Ява мовчав.
— Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, — де шлях?
Ява мовчав.
— Яво! — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо.
Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш, куди?
— Нє, — кажу я, ледве тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів. Ти й виводь.
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. — Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!
— Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що?! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу. Чуєш?
— То виходь сам, раз не можна заблудитися.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу.
— Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана. Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк. Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!
Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.
Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.
— Яво, — кажу, — а що, як вилізти і подивитися, куди йти.
— Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.