Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Чесно кажучи, ми по самісінький пуп стояли в противній слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода. Та й то водою вона була, мабуть, лише процентів на тридцять — така брудна, каламутна і смердюча.
Ми стояли і мовчали. Нам було зле. Цюця, Ґава і Рева плавали перед моїм носом. Тореадорський капелюх — перед Явиним носом. Але нам було не до них.
Добре, що хоч Контрибуція підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. Це було дуже шляхетно з її боку. Такої розлюченої корови я ще зроду не бачив.
— Я ж тобі казав, що вона психічна, — промовив Ява навіть із якоюсь гордістю.
— Угу-у, — протяг я. — Що ж нам тепер робить?
— Треба ждать.
— Що — ждать?
— Поки вона відійде.
— Ти що — здурів? Вона може до ночі тут пастися. А я вже змерз.
— Ти хочеш вийти? То виходь. Я побачу як ти летітимеш у стратосферу.
— Ява, не верзи дурниць. Це ж тобі не бугай Петька. Це твоя рідна корова. Вона тебе любить. Ти ж сам казав.
— Вона мене колись любила. Тепер вона мене вже не любить.
Ще під час наших тореадорських вправ небо затягло хмарами. А тепер почав сіятись дрібний дощик.
Контрибуція стояла нерухомо, як пам'ятник. Але це не тому, що вона про нас забула і заспокоїлась. Просто всі корови під час дощу застигають.
Дощ струмив по наших обличчях, крапало з носа, ми почали цокотіти зубами. Чесне слово, в такому розпачі я не був навіть тоді, коли ми з Явою заблудили в кукурудзі.
Раптом я побачив: до калабані хтось наближається. Хтось ішов із поля до села повз калабаню. Я повеселішав — зараз гукнем, щоб одігнав корову.
Поки він був далеко, крізь дощ не видно було обличчя. Але от він наблизився, я придивився — і раптом у мене, і так майже холодного, похололо всередині. То був Сало. Він ніс величезний оберемок трави, — мабуть, для своїх кролів.
— Яво, — просичав я, — то Сало. Давай пірнем, щоб не впізнав.
Але було пізно. Сало вже вгледів нас і здивовано-радісно загукав:
— О, босяки, що ви там робите?!
Ми розгублено мовчали.
— Та ви що — повмирали, не чуєте? — знову гукнув Сало.
Треба було щось відповідати.
— Ку-ку-купаємось, — півнячим голосом сказав Ява, цокаючи зубами.
— У сорочках? Під дощем? І в такій багнюці? — вирячився Сало. Я повернувся до Яви і прошепотів:
— Давай вилазити. При ньому вона не троне.
— Давай, — ледь ворухнув посинілими губами Ява.
Я смикнув одну ногу, другу і розгублено зашепотів:
— Яво, скандал! У мене ноги не виймаються.
— У м-мене т-теж, — простогнав Ява. Побачивши, як ми сіпаємось, Сало закричав:
— Хлопці, та що там у вас? Ой лишенько, та ви ж, мабуть, загрузли.
Ми сіпались і мовчали.
— Хлопці, пождіть, хлопці! — знову загукав Сало. — Я, здається, придумав. У мене ж тут вірьовка є. Одну хвилиночку!
Він швидко розпатрав свій оберемок, витрусив траву, потім розкрутив вірьовку і ловко, як матрос, кинув нам кінець:
— Держіть!
Ми впіймали, все ще не розуміючи, що він збирається робити. Невже сподівається витягти нас! Він же слабак, найслабший у школі!Але він і не думав тягти. Він підійшов до Контрибуції, яка все ще стояла нерухомо на одному місці, підігнав її до самої калабані і став обмотувати її роги вірьовкою.
Ми спантеличено перезирнулися.
Потім він гукнув, щоб ми міцніше трималися, і почав потихеньку підганяти корову.
І руда Контрибуція, з якої ми так безсоромно знущалися, потягла нас із багнюки на світ білий.
Я не буду розказувати, які гарні ми вилізли, як допленталися додому і що говорили батькам. Не хочу. Це мені не цікаво.
Скажу краще ось про що. Нещодавно ми з Явою прочитали в газеті, що хлопець із нашого села Гриць Остапенко (так офіційно, за документами, називається Сало) вигодував двадцять кролів і за це нагороджений грамотою. Мало того, те ж саме ми почули по радіо. До телевізора тепер я боюсь підходити — невже і по телевізору буде?
Ми сумно сидимо з Явою під тином і думаємо. Ми думаємо — що таке слава? Дехто сушить собі голову, видумує різні вибрики, можна сказати, ризикує життям, щоб прославитися, стати відомим, — і тільки сорому набирається. А дехто спокійнісінько собі длубається в хліві, вовтузиться з кролями, нікому в очі не лізе — і про нього пишуть у газетах, говорять по радіо і нагороджують грамотами. Ну, що ви скажете?
1963 р.
ШУРКА І ШУРКО
Шурко відразу не злюбив її. І через те не злюбив, що його посадили за одну парту з нею. А Шурко хотів сидіти поруч із Севкою, або з Толею, або ж із кимось зі своїх друзів-футболістів. А втім, він сам винен, що так сталося. Не треба було йому в перший день так галасувати, хвилюватися і розмахувати руками.