Коли це - як стріль стрельнув! - Марта кинулась і скрикнула:
- Ой лишенько! Наші вернулися.
Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.
- Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? - зашептала я, тремтячи уся.
- Цитьте! Нікому не хваліться, як будуть питати,- витираючи сльози, швидко проказала вона, мерщій ухопила книжку, як кішка, стрибнула на стула й заховала книжку на грубі. Потім спокійно сіла за роботу, проказавши мені: - Ідіть стрівати своїх.
Витерши платком очі, я мерщій одщіпнула двері й чимдуж побігла стрівати папу й маму.
- Отак! - каже мама.- Не застали дома та й назад вернулися.
- І краще,- одказує папа.- У гостях тільки б марно стратили день, переливаючи з пустого в порожнє, а дома сидячи, я сьогодні "Кобзаря" дочитаю.
"Господи! Що ж мені в світоньку робити? Як отого "Кобзаря" на місце положити, щоб папа не дізнався, що я його брала?"
- А ти чого така розстроєна?.. Плакала? - глянувши на мене, питає мама.
Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрей-лен Луїза так і не знайшла мене.
Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми по-чесно вели себе та як гарно гралися.
Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.
- Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобн другие бьіли вами довольны! - гладячи нас по головах, казала вона.
Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна - хоч котися! - і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.
Коли це увіходить до нас папа затурбований.
- Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? - питає.- Лежала на столі, а тепер немає.
- Якої книжки? - спитала мама.
- Та все ж тієї, "Кобзаря"! - сердито одказує папа.
Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!
- Ми в кабінет не ходіл,- здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? - повернулася до нас.
- Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,- одказав сміливо брат по-французькому.
- І я не брала,- ледве чутно вимовила я.
- От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! - жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.
Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.
- І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!- їй-богу, барин, я нічого не перекладала,- божилась Грунька.
- Не перекладала! - перекривив її папа.- А де ж вона поділася? Іди собі геть! - сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.
- Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема! - сумно вимовив він.- Видно, якісь рукаті коти були! - додав, сідаючи біля нас.
- Не велика шкода, як і пропала,- усміхаючись, вимовила мама по-французькому.- Пейзан ніколи нічого доброго не напише.
- По-твоєму, пейзан і не чоловік! - неласкаве одмовив папа.
Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.
Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.