Зненацька двері до покою розчахнулися, і козаки вштовхнули якогось шмендрика.
– Ану, чи не помічник то, що мав вам сьогодні помогти викрасти панночку? – спитався один, звертаючись до Перебийноса.
Той дивився на чуже обличчя переляканого хлопця, який зі страху трусився, і сказав:
– Не знаю того добродія, але, якби потребував помочі, то певно добрав би собі когось дужчого, а може й відважнішого.
– А чи знаєте ви, панночко, цього добродія?
«Добродій» скерував мовчазний, але проречистий погляд на дівчину.
– Вперше в житті своєму бачу цього пана, – холодно промовила вона.
– Що з ним робити? – перезирнулися козаки.
– Та пустимо, – мовив старший з них. – Хай геть колесом котиться, та накажіть, щоб не швендався вздовж нашого паркану туди й сюди без потреби.
Шмендрик, кинувши швидкий, вдячний погляд на дівчину, зник.
Запанувала мовчанка. Знизу знов почало долинати вовче виття.
– Невже ви воліли би піти на смерть, ніж одружитися зі мною? – запитала вона знечев'я.
– Та чи ж ваше щастя не варте того, щоб хтось віддав за нього життя?
– Життя за щастя моє з Антосем, – повільно мовила вона, – або вірніше, за щастя Антося зі мною.
– Гей, як сів на коня, то так драла дав, що тільки курява стовпом, – хтось зареготався внизу.
У Перебийноса серце так і йойкнуло, він перехилився через вікно і запитав:
– А якої масти кінь?
– Каштан з білими плямами, – відказав голос знизу.
– Господи! Мій кінь! – скрикнув Перебийніс, і хвиля гніву залила йому лице.
Обурення кинуло кров в обличчя й дівчині.
– Хотів би я знати, хто він такий, отой шмендрик, що був щойно тут, – додав юнак.
– То був Антось, – по довгій павзі мовчання тихим голосом промовила Оксана.
Ціла буря різнорідних почувань хвилями залила душу Перебийносову. Так ось вона, та панночка з ясним волоссям і темними очима, вимріяний ідеал юнацьких днів, що голосом і рухами
своїми взяла його в полон! Якби не гамував він весь час свого почуття, то сторч головою полетів би в оте кохання, що, мов пурпурова хлань, кликало і вабило до себе юнака. Кохання до тієї красуні, що віддала своє серце другому. Злодієві, за якого вона ладна покласти душу свою, бо чи ж не урятувала вона його щойно, сказавши, що у вічі ніколи не бачила і не знає. Урятувала Антося, щоб Антін Перебийніс віддав життя своє за того другого, негідного. Бо ж життя Перебийносове надто дешеве. Коли поклала його на шальку, то шалька пішла вгору, переважило те інше.
Тоді тільки помітив він, що Оксана плаче, що ридання стрясає все її тіло. Це його трохи зм'якшило, підійшов і спитав:
– Чого ж ви, панночко, плачете, коли все для вас склалося так гаразд?
– О, як ви мене мусите ненавидіти, – хлипаючи, крізь сльози промовила вона.
– Чому ж ненавидіти? – безпорадно запитав він.
– Чому? – А чи ж не пішли ви, не заперечуючи, отим підземним ходом, щоб тільки утекти від отого ненависного вам шлюбу? Чи ж не дивилися, як би вискочити вам з вікна? Чи ж не волієте піти у вовчу пащу, аніж під вінець зі мною?
– Таж Антось...
– Хай собі той Антось світ-за-очі йде! Не хочу його ні знати, ані бачити.
Перебийносові все в голові переверталося.
– Таж я тільки чинив те, чого вимагала від мене моя честь лицарська, – лише спромігся він сказати.
– А що та ваша честь лицарська наказує робити козакові, коли дівчина каже, що його кохає, що жити далі не може без нього, та й не хоче; що серце їй розірветься, коли він геть відійде та покине її самотню?
– Оксано! – то був крик тріюмфу, що вихопився з грудей юнакові, коли він раптом пригорнув дівчину до себе. А вона все ще хлипала, поклавши голову йому на плече, та то вже радше були сльози щастя. Волосся її запашною хвилею розсипалося йому на руки, він його тихенько пестив і казав їй: – Підемо з тобою до батька твого, удвох йому все з'ясуємо, і все буде гаразд, бож його згоду ми вже наперед маємо.
– О, який же ти милий та благенький, – сміючись, крізь сльози казала вона йому. – Та коли ми підемо тепер до батька, згідні одружитись, та розкажемо йому, як усе було, то він справді повірить і тоді попросить у тебе пробачення, а мене примусить чекати, поки з'явиться Антось, який їм висмикнувся сьогодні з тенет.
– Правда твоя, – засміявся він. І коли, обнявшись, вони обоє увійшли до покою батькового, Антін урочисто промовив: – Пане полковнику! Я за ніч надумався і зі щирим серцем і любов'ю беру за дружину вашу доньку.
– Давно би так, – промовив старий. – Чи ж не простіше було так учора сказати? Отже, ходім. Сонце зійшло, і панотець певно вже чекає у церкві.